Розставити крапки над "і"

Арнольд їхав до будинку Світлани, сповнений надії на те, що все ще можна повернути. Він хотів не просто її пробачення для заспокоєння совісті, чоловік усім серцем вірив у можливість стосунків. Почати все з нуля, з чистого аркушу паперу, залишивши весь біль та образи у минулому. Його зовсім не лякала хвороба жінки. Не лякало, що сьогодні все може бути добре, а завтра вже прийдеться везти її до лікарні. Головне все робити вчасно.

Має сенс тільки те, що вона буде жити. Цьому не загрожує нічого. А вже він докладе всіх можливих зусиль для того, аби ці роки видалися довгими та щасливими. Їх спільні роки. Він навіть не уявляв, що відчувають чоловіки, які змушені втрачати своїх коханих через невиліковні хвороби, що швидко ведуть до загибелі. Це дуже страшно. А ось декілька разів на рік профілактичного лікування – це така маячня, що навіть проблемою не назвеш. В їх спільному новому житті не буде місця для проблем та негараздів. Всі вони залишилися позаду, минуло їх двадцятирічне панування.

 Коли Вероніка Вікторівна зателефонувала і повідомила, що її донька готова до розмови, його радощам не було меж. Це був добрий знак. Світлана хоче бачити його. Вона налаштована на розмову. А отже все буде добре. Все просто повинно бути добре. Інакше неможливо. Вони вистраждали та заслужили своє довгоочікуване щастя.

Арнольд купив два букети квітів, один для Світлани і один для її мами. Ще будучи зовсім юною балериною, кохана асоціювалася у нього з кремовими трояндами: така ж ніжна, тендітна та аристократична. Тому свій вибір він зупинив саме на них. Для Вероніки Вікторівни ж підготував солідний кошик темно-багряних троянд. Йому хотілося дарувати гарний настрій тим, хто скоро мав стати рідними і рахувати гроші з викладацької зарплатні зовсім не хотілося.

Проте Світлана Собецька не пустила його далі порогу квартири. Вона відчинила двері, дозволила увійти йому до коридору аби сусіди не стали випадковими свідками розмови. З’ясовувати стосунки на публіку їй зовсім не хотілося.  Навіть не привітавшись, вона одразу почала говорити:

— Я вирішила побачитися з тобою і розставити всі крапки над «і» аби ти на майбутнє не надокучав моїм рідним і не шукав випадкових зустрічей зі мною. Я ніколи тебе не пробачу за те, що сталося. Чуєш, ніколи. Я ненавиджу тебе і всю твою науково-пришелепкувату родину. Тому що тобі було абсолютно начхати на те, що станеться з нашою дитиною, як і твоїх батьків анітрішки не хвилювало те, що їх онук чи онука не народиться.

Для вас ваші смердючі наукові теорії та конференції значно важливіші за людей. Двадцять років тебе не хвилювало що зі мною і як я живу. І ще б стільки не цікавило, якщо б не та випадкова зустріч у кафе. Тому можеш не приносити свої вибачення. Вони мені не потрібні. Я жила без них два десятки років і нічого страшного не сталося.

Найбільше йому хотілося мовчати, але він розумів, цього не можна робити в жодному разі:

— Мені не потрібне вибачення для галочки.

— Справді?! І що ж тоді тобі потрібно?

— Мені потрібна ти…

Вона почала істерично сміятися, реготати, від чого її погляд став трохи нездоровим. Схудла, зсутулена, колишня балерина нагадувала замучене курча, що відбилося від квочки-матері й могло загинути через нестачу їжі, тепла та піклування. Все це було для Світлани життєво необхідним.

— Тобі потрібна я?! Цікаво і коли ти це зрозумів?

— Коли побачив тебе знову.

— І як ти собі це уявляєш? Можна так легко повернутися через двадцять років, як ні в чому не бувало і почати все заново?

— Я думав, що час трохи загоїв твої рани.

— Ти дурень, Арнольд, якщо дійсно так думав. Просто вчений дурень. Це для тебе ці роки були позбавлені болю, ти не думав ні про що окрім свого навчання та наукової кар’єри. Тебе мабуть більше хвилювали різні екзамени та захисти, аніж те, що сталося зі мною.

Вона мала рацію. Він не міг сперечатися з цим і опустив голову.

— Я сам ще був дитиною, Світлано, зрозумій це. — Чоловік зовсім не знав як виправдатися. Майбутнє, яке бачилося йому щасливим та безхмарним ще годину тому, розсипалося на його очах, як крихке пісочне печиво.

— А ось мені довелося дуже швидко подорослішати, буквально за один день.

— Ти можеш пробачити мене і забути про той випадок? Ніколи більше на згадувати про нього? При всьому своєму бажанні, я не чарівник і не в змозі змінити минуле. Єдине, на що  я маю вплив – це наша розмова тут і зараз. Але ти зовсім не чуєш мене!

— Це ти не чуєш мене!

Обох їх переповнювали емоції і вони дійсно не чули одне одного. Жінка не могла відпустити минуле, в той час як Арнольд був надто сфокусований на майбутньому, забігати до якого наперед взагалі поки що було не варто.

— Я хочу бути разом з тобою. — Повторив чоловік.

— А я ніколи не зможу бути разом зі зрадником. Вимітайся геть! Ти не приніс нічого хорошого в моє життя раніше. І навіть зараз не намагаєшся зробити цього. Говориш зі мною так, ніби все через що мені довелося пройти, це якісь несерйозні речі, дитсадок! Я не відчула від тебе жодної підтримки та розуміння. Тільки й чути від тебе: «Я хочу» або «я не хочу» і це не дивно, бо все інше тебе не турбує!

Він хотів покласти квіти на шухляду. Але вона закричала: