Багатозначний вечір

Звичайний день добігав кінця. Чоловік, зі склянкою віскі у руці, спостерігав захід сонця через вікно спальні свого великого будинку. Сидячи у кріслі про щось натхненно думав, аж раптом задзвонив телефон. Приклавши смартфон до вуха, він прохрипів щось на кшталт «слухаю», і почув жіночій голос у відповідь:

— Через 5 хвилин прийде кур’єр, зустріньте його, будь ласка, та заберіть посилку.

— Що?! Яку ще посилку? — запитав чоловік.

Зв'язок обірвався. Голос йому здався знайомим, але чий він згадати не зміг. Це хтось дав маху, подумав чоловік і посміхнувся, як раптом почув брязкіт скла. Він миттю опинився біля вхідних дверей, по обидва боки яких ще донедавна красувалися вазони герані на підвіконні. Поряд з розбитим вікном лежала посилка, а навколо неї уламки скла. Квіти, на диво, вціліли. Хоч вони й впали та вазони не розбилися, лише розсипався ґрунт.

Чоловік вирішив оглянути посилку, але зробити це він так і не встиг, бо пролунав дзвінок у двері.

— Хто там?

— Це сержант, Метью Поллок. Я проїжджав повз і побачив тікаючого чоловіка від вашого будинку та розбите вікно. Сер, у вас все добре? Дозвольте увійти, — відповів поліцейський.

Чоловік відчинив двері та запросив сержанта до будинку. Він був схвильований але намагався не показувати цього.

— Розумієте, — чоловік замявся, — Чи можна звертатися до вас на ім'я?

— Так, звичайно.

— Дякую. Метью, мені сьогодні, декілька хвилин тому, зателефонувала якась жінка, прохала зустріти кур'єра і забрати посилку.

— Яку посилку? Ось цю? — запитав поліцейський, вказуючи пальцем на коробку, що лежить на підлозі.

— Саме так. Її шпурнули прямо у вікно. Я злякався, хотів викликати поліцію, але тут з'явилися ви.

Сержант задумливо глянув на посилку та на уламки скла. Озирнувся довкола, підійшов ближче до вікна. Натиснув на дерев'яні перегородки, які скрипіли, але здавалися міцними. Щоб розбити таке вікно однієї посилки було б замало, подумав він. Знову повернувся обличчям до хазяїна будинку.

— Сер, як до Вас можна звертатися?

— Сем, точніше Семюел Пітерс.

— Давайте, Семюел Пітерс, оглянемо посилку.

Поліцейський сів навпочіпки і акуратно, у шкіряних рукавичках, підняв посилку. Оглянув її з усіх боків і трохи потряс.

— Це не бомба, годинникових механізмів я не чую і запаху сірки або пороху не відчуваю. Легка вага посилки дозволяє припустити, що в ній немає саморобного вибухового пристрою. Зараз я її відкрию.

Коли сержант відкрив посилку, то в ній лежав вказівний палець. Він вже не кривив і явно був відокремлений від чиєїсь руки ще вчора. На обличчі Сема з’явилося сильне, непідробне здивування, очі були широко розплющені, а брови піднесені.

— Що це? — запитав Сем.

— Зараз дізнаємось.

Поліцейський зняв з ременя дактилоскопічний сканер, ввімкнув його і приклав до екрану палець з посилки. Після нетривалого часу прилад запілікав, а на екрані висвітилося Ім'я та Прізвище.

— Це вказівний палець лівої руки громадянина Семюела Пітерса, — сказав поліцейський і дуже уважно подивився на чоловіка.

— Що? Це ж я, — засміявся Сем.

— Сер, будь ласка, покладіть свій вказівний палець на екран мого приладу.

— Я не робитиму цього, це якась маячня.

— Сер, будь ласка, покладіть свій вказівний палець на екран мого приладу, — наполягав поліцейський.

— Ні! — скрикнув Сем.

Сержант вихопив із кобури пістолет і навів його на Сема.

— Сер, підніміть будь ласка руки вище голови і не чиніть опір затриманню, ви підете зі мною, для з'ясування всіх обставин цієї події!

Сем підняв руки. Поліцейський підійшов до нього впритул і одягнув кайданки. Сховав пістолет назад у кобуру і повів чоловіка на вулицю до патрульної машини.