Друга філіжанка кави

Думки літали десь дуже далеко. Кожен ковток кави сповнював її чарами. Ці чари були чи не єдиним задоволенням після втрати чоловіка. З останнім ковтком Аеліта ніби повернулася до реальності. Та музика, що лунала в душі, навіяна дощем, ще тримала у маренні. Вона згадувала дні, коли була коханою, коли за чоловіком була неначе за горою.

Їх стосунки розпочалися доволі незвично. Вони обоє вчилися в одній групі педагогічного вузу, проте кожен був сам по собі. На другому курсі Аеліта почала прогулювати, бо їй було нудно по другому колу проходити все, що вона вже вивчила в училищі. На додачу до всього, її найкраща подруга, яка не пройшла на бюджет і поїхала до Москви на заробітки, щоб сплатити за навчання на заочному відділенні, постійно агітувала її поїхати з нею. То ж коли, приїхавши в черговий раз здати сесію, й дізналася, що Аеліта прогулює – вирішила її «врятувати». Аеліта поїхала до Москви. І наступного разу вона зустрілася з майбутнім чоловіком вже через два роки, коли виникла потреба підправити дещо в дипломній роботі. Подруга ходила до нього першою, а вже потім пішла Аеліта. Вона вирішила скористатись нагодою, і попросила його набрати її вірші. Той погодився. А коли прийшов момент віддати дискету з набраними віршами, він запропонував зробити це на пікніку. Умови були вигідні для подруг, адже від них вимагалася тільки присутність.

Бердянськ – перлина Приазову, і навчатися тут Аеліті подобалося. Сесії були насиченими не лише знаннями, а й емоціями від чудового дозвілля. Тож коли дізналися, що треба почекати на диплом два тижні, вирішили чекати. Влітку на морі – що може бути краще. Ось саме в цей період і організували пікнік. Поїхали у заповідну зону – на Дальню Косу. Дістатися тієї місцини можна було двома шляхами – берегом, або ж пісчаною дорогою через очерет. Після дощу її заливало, ні проїхати, ні пройти. Але того дня було сухо, та й напередодні була ясна сонячна погода, тож доївхавши до кінцевої автобусом, пішли пішки через зарощі очерету. В Андрія була відеокамера, рідкість у ті часи для студента. Тож дівчата одна поперед одної позували перед об’єктивом. Якось Аеліті вдалося заволодіти камерою, і Андрій все ж таки потрапив у кадр. Він був мовчазним, нікому не надокучав, був вихованим, тож не зміг (або ж не схотів) протистояти наполегливості Аеліти. Ніхто, власне, з них не бачив у ньому кавалера. Його надмірна худорлявість, не природня рівність хребта, занадто миле личко із сором’язливою посмішкою породжували думки про його нетрадиційну орієнтацію. Аеліта якось навіть проговорила, що є дві речі, які з нею ніколи не стануться. Перша – вона ніколи не житиме у Бердянську, а друга – ніколи не вийде заміж за Андрія. Недарма кажуть: ніколи не говори «ніколи».

Після повернення додому, Аеліта все думала, яким чином отримати відеокасету. І така нагода випала. Її подруга дитинства зібралася на відпочинок до Бердянська. Аеліта написала Андрію листа, щоб попередити про приїзд подруги. До конверту вона вклала листівку з намальованим котиком, де був напис: «Зарезервовано». Іншої в неї не було. Та чи могла вона тоді знати, що з цього розпочнеться їхній роман у листуванні?

Переглядаючи отриману касету у брата (бо лише у нього був відеомагнітофон), Аеліта трохи ніяковіла. Вона дуже не хотіла, щоб у кадрі вона засвітилася з цигаркою. На її щастя з цигаркою була тільки подруга. Подумки вона дякувала Андрію за це. У кадрі був Андрій. Голос Аеліти за кадром просив його щось сказати, а той тільки посміхався. Саме в цей момент старша донька брата, проходячи через «домашній кінозал», чомусь позадкувала, зупинилась навпроти телевізора, пильно подивилась хвилини зо дві, промовила: «Закохався», і пішла далі. Німе запитання в очах Аеліти, отримало відповідь від дружини брата:

– Навіть дитина помітила такі очевидні речі. А ти що, не помічала?

Ні. Аеліта не помічала. Вона вважала себе жалюгідною тінню подруги красуні, до якої були прикуті всі погляди і мрії чоловічої статі. А вона була… А ким вона була? До цього моменту вона ніколи про це не думала. От і зараз вона не могла повірити, що хтось здатен її покохати. Та ще й хто?

Вони листувалися чотири місяці. Його листи були друкованими, по 22-24 аркуші. Андрій пояснював це своєю турботою про неї (почерк в нього був гіршим, ніж у лікаря). Аеліта читала їх майже щодня. В цих листах він був справжнім романтиком. Про такого вона завжди мріяла. Та повірити в те, що тебе кохають, не зазирнувши в очі, вона не могла. Її рішення було майже авантюрою – поїхати і зазирнути. Без попередження. Вирішила – зробила. Кохав. По справжньому. Тиждень гостювала. Потім знову листи, тільки тепер вони були палкими, сповненими любові. Останнє завершувалося фразою: «Ти вийдеш за мене? Так чи так?». Вона сміялася. Раділа, тому сміялася. А потім вона переїхала до нього.

Спогади перервав рингтон її смартфону. Аеліта без бажання перевела погляд на цю набридливу, проте іноді дуже необхідну річ. Телефонувала керівниця. Не відповісти не можна.

– Алло.

– Доброго дня, Аеліто. Ти вже заселилася? Все в нормі? Як там столиця? – засипала керівниця запитаннями.

– Дякую, все чудово. Номер шикарний. Зроблю декілька світлин, скину на Viber. Зараз відпочиваю з дороги. Майже всю ніч не спала, самі знаєте що дороги немає.

– Добре, світлини чекатиму, мені цікаво, як Ви там влаштувалися. Головне завтра, коли доповідатимете, не забудьте про рекламу…

– Добре, не забуду, - не дала договорити Аеліта, бо знала, що зараз знову буде детальний інструктаж про те, що про себе треба заявляти.

– Ну добре, ти відпочивай, набирайся сил, завтра вони тобі знадобляться. Все, відпочивай.

Нарешті. Що ж, треба і справді відпочити. Вона прийняла душ, і лягла, сподіваючись хоч трохи поспати. З досвіду Аеліта знала, що зробити це у такому душевному стані буде не просто.