Одинадцята філіжанка кави

ХІ

Орест звеселішав, коли господиня помешкання запропонувала екскурсію кращими місцинами міста та Коси. Вони разом приготували на швидкоруч бутерброди, зварили каву, накидали в кошик фруктів, вдягли на Нявку шлейку, й поїхали на Косу. Аеліта вирішила, що блукати містом не найкраща ідея, а от спілкування з морем – то саме те, що треба. Орест попросив заїхати до знятого ним помешкання, забрати речі, бо фотоапарат залишився там… Алета, посміхнувшись, погодилась. Ох вже ці брати… Кожен має щось рідне їй. Вона також любила фотографувати…

Коли Орест, закинувши невеличку дорожню валізку на заднє сидіння, вмостився на передньому, Аеліта запитала:

– То хто ти по життю?

– Я… - протягнув Орест, не поспішаючи відповідати. Аеліті здалося, що він розмірковує над тим, що сказати: те, що очікують чи правду. Тим часом Орест якось занадто награно мовив:

– Я гультіпака!

– Ага, - якось іронічно прозвучало у відповідь, - то може й так, але ж людина має якісь захоплення, улюблену справу, - розмірковувала вголос Аеліта, сподіваючись викликати його на щирість. Та Орест не здавався:

– То не про мене, - сказав, як відрізав, а потім різко змінив тему розмови:

– У вас що, односторонній рух скрізь?

– Майже. Є вулиці з двостороннім, але більшість все ж з одностороннім.

– А тут всі кімнати здають? – все запитував Орест, коли вони їхали вулицею Чубаря, де по обидва боки дерева рясніли табличками «здаю кімнати», «є вільні місця»…

– Так. По праву руку, там за будинками – море, – всміхаючись, відповідала Аеліта, – та туди не зараз. Ми їдемо на лівий бік, так би мовити, до відкритого моря. Тут – затока.

– А є різниця? – запитав Орест.

Аеліта поглянула на нього, щоб переконатись у щирості його дитячого запитання й різко звернула в провулок по праву руку, що мав відповідну назву – Морський. Вони виїхали до готелю «Holidey», і взявши вліво, виїхали на вулицю Набережну. Аелата припаркувалася, й вони вийшли з автівки. Орест у два кроки опинився біля парапету, що відділяв дорогу з будинками від краси морської гладі. Він виліз на доволі високий парапет і, розкинувши руки, із заплющеними очима вдихав глибоко, на повні груди, морське свіже повітря. Нявка, яка до цього була поряд з господинею, на велике здивування Аеліти, рвонула до Ореста. Стала впевнено поряд з ним, так само витягла мордочку вперед, примружила оченята, підняла догори носа й поволі водила ним туди-сюди, винюхуючі нові запахи. Так вони стояли хвилини зо дві, а може й зо три. Аеліта стояла пообіч, боячись зіпсувати момент насолоди. Нехай, думала вона, адже емоції треба викликати за наростанням. Цікаво, як він буде реагувати на відкрите море… Орест зійшов з парапету у бік води. Кішка залишилася на місці. Присів, як дитя похлюпався у водичці, а потім почав знімати легкого светра. Аеліта зупинила словами:

– Не поспішай. Пірнеш пізніше. Там, де ми їдемо – краса неймовірна! Й дно краще.

Орест кивнув, погоджуючись. Аеліта помітила, як він схожий у цьому жесті з Назаром.

Ще через хвилину, вони їхали Набережною, а потім знову виїхали на вулицю Чубаря, а через два повороти вони мчали вулицею Макарова у бік Коси.

– О, двосторонній, - констатував Орест, коли на самому початку вони розминулися із зустрічною машиною.

Дорогою Аеліта коментувала споруди, повз які вони проїздили.

– Це церква святого Пантелеймона, тут є свята купель. Саме в ній я усвідомила смисл слів «аж дух захоплює»… А це – дельфінарій, - сумно констатувала Аеліта, і більше нічого про це на сказала. Не сказала, бо жаліла дельфінів, змушених жити в неволі й заради їжі виконувати різні трюки. Вона жодного разу там не була, то ж і сказати нічого путнього не могла.

– А це – аквапарк «Мис доброї Надії». В середині не була, бачила зняту рекламу, й зрозуміла, що ці розваги не для мене. Та якщо тобі цікаво – будь-ласка.

Орест знизав плечима:

– Хіба що знайду собі компанію, - й з бісиками в очах глянув на кохану свого брата.

Аеліта посміхнулася, та нічого не відповіла. Тим часом вони вже наближалися до відомого дорогого готелю Sun Resort. Очі Ореста заблищали, рот розтягнувся у посмішці. А коли вони поїхали далі, він здивовано поглянув на Аеліту. Вона поблажливо відповіла:

– Нам трохи далі.

Ще через мить вони їхали вузьким перешийком. Море було з обох боків і так близько, що Орест роззявив рота. По праву руку за кілька метрів від дороги, спостерігався майже штиль. Море було тихим, рівним, легкий вітерець наганяв гребінці без хвиль. А по ліву руку скрізь видніли білі баранці з бризками від довгих хвиль середнього розміру. Орест крутив головою в обидва боки. Аеліта уповільнила автівку, щоб той міг роздивитися те, що хотів. Попереду з лівого боку стояла будівля, на верхівці якої читалася назва «Бухта».

– Ми майже на місці, - сказала вона, звертаючи на парковку за будівлею, де справа була ще одна – кафе «Солома». Всі вийшли з авто. Нявка подала голос, і Аеліта відпустила кішку гуляти. Нявка знала цю місцину, то ж страху, що її улюблениця загубиться не було. Орест огледівся. Позаду через дорогу була ще одна парковка, рази в три, а то й у чотири більша, ніж ця. Та тут старенький Sens майже клював носом у самісіньку воду. І це приваблювало. Орест кинув у бік Аеліти всього два слова: «Я купатись!», і пірнув у хвилю.

Вдосталь накупавшись, Орест вдягнув сухий одяг, що дуже вдало забрали дорогою сюди зі знятого ним помешкання, витягнув фотоапарат і сказав:

– Я піду погуляю, якщо ти не проти. Пофотографую…