Дванадцята філіжанка кави

ХІІ

Десять років тому сімейне життя Аеліти дало тріщину. Вони з Андрієм сварилися щодня через дрібниці, перестали розуміти один одного, бо тепер не говорили, а огризалися. Аеліта ніколи не могла подумати, що таке буде з нею. Тепер вона добре розуміла причини, бачила помилки обох, а тоді вона була переконана у своїй правоті, й у всьому звинувачувала Андрія та його родину.

Вони довго жили з його матір’ю, бабцею та дідом. До появи в їхній родині Аеліти, там панував повний матріархат. Головувала бабця. Саме вона визначала, кого пригощати цукеркою, а кому на голову насипати… Якщо коротко, то всі потуги Аеліти сподобатися бабці виявилися безуспішними. Ба більше, остання усіляко намагалася позбутися «непутящої невістки». Бабця полюбляла гадати на карти, яким вірила більше, ніж власним очам. Її донька, свекруха Аеліти, була жінкою доброю, проте цілковито підвладною матері. Через це шукати захисту під її крилом Аеліта не стала. Вона спробувала якось пожалітися Андрію, та у відповідь почула лише:

– Що ти вигадуєш!

Більше вона з ним про це не говорила. Зустрічі з подругою, якій можна було довірити своє «горе», бабця обертала проти неї, переконуючи свекруху у тому, що Аеліта гуляє на стороні. У цьому ж намагалися переконати й Андрія. Якось її не хотіли пускати додому, бо вона прийшла на півтори години пізніше… Аеліта терпіла. Терпіла все з боку жінок цього сімейства. Крики, істерики, звинувачення у невірності, докори щодо неправильного ведення господарства… Дійшло до того, що вона щоденно працювала понаднормово до самого закриття закладу, щоби тільки не йти до так званого «дому». Захисту шукати було ніде. Батьків давно немає. Брат з сестрою далеко, та й що вони вдіють? Йти геть? Куди? Зарплатня настільки мізерна, що її ледь-ледь вистачить, щоб сплатити за кімнату в гуртожитку, а жити за що? От і терпіла, маючи надію, що Андрій побачить, захистить. Та він не бачив.

Якось вона запропонувала йому з’їхати. А він відмовив. Тоді вона рішуче почала шукати собі помешкання, хоч якесь, аби тільки подалі від них усіх. Знайшла. Поставила Андрія перед фактом:

– Через тиждень я з’їду. Якщо хочеш – можеш бути зі мною.

Андрій промовчав. Та через два дні, коли вона прокинулася, з незвичайно збентеженим виразом обличчя сказав:

– Я сьогодні не сплю з четвертої ранку. На кухні як завжди з п’ятої збирались на роботу… я дещо почув… і все зрозумів.

Аеліта слухала спокійно, без емоцій. За ці декілька років адського життя, вона навчилася приховувати свої емоції. Андрій тим часом продовжував:

– Прошу тебе, - він дивився їй в очі, як давно не дивився, - потерпи. Я все виправлю. Обіцяю. Просто ні у що не мішайся. Ні за яких обставин. – Його погляд запитував і чекав на відповідь.

Аеліта погодилася і залишилася. Вона йому вірила. І процес розпочався. Дуже болючий для Аеліти, ще болючіший та зліший, ніж було життя досі. А поговорити не було вже з ким. Андрій попросив перервати спілкування з подругою. Абсолютно все вона тримала у собі.

Через два роки у їхньому житті з’явилася пара, з якою вони потоваришували. На цей момент Аеліта була на межі нервового зриву. Спілкування з цими людьми їй подобалося. Вони часто гукали в гості, сиділи, спілкувалися. Аеліта багато почула від Андрія про те, що відбувається у їхній родині саме тут, за столом. Її ображало, що він ділився не з нею, а з чужими людьми такими інтимними подробицями.

Через рік доволі близького спілкування вони знали все один про одного. Саме доля Аеліти стала поштовхом до зближення. Борис почав цікавитися її внутрішнім світом (чого не робив Андрій), втішати її, коли Андрій відмовчувався. І що чіпляло Аеліту найбільше – Борис її розумів. Він влучно описував її стан, встановлював причинно-наслідкові зв’язки. Вона стала часто жалітися Борису на Андрія, а той вчив, як треба поводитися з жінкою. Потроху цей дружній інтерес переріс у щось більше. Аеліта це відчула. Проте з боку це виглядало як протистояння: двоє на двоє. Борис дорікав дружині, ставлячи тій у приклад Аеліту, а Андрій ставив у приклад Марину. Вони знали про це, часто шуткували, сидячи за столом. А потім Борис пішов у наступ. Його увага вже не була такою невинною, і це стали помічати всі. Біда була в тому, що Аеліта відповідала йому. Її думки, серце, душа, сни… Він був скрізь. Борис грався з нею, а вона так потребувала розуміння, що дозволила втягнути себе у цю гру. Їй тоді здавалося, що вона припинить все, як тільки захоче…

Вони часто бачилися з Борисом у присутності їхніх «половинок», та це їх, здавалося не бентежило. Андрій злився. Марина теж. Вони перестали приховувати свої емоції, та Борис з Аелітою цього ніби й не помічали. Вони були поглинуті грою. Правила у кожного були свої. Тож переможців не передбачалося. Та й взагалі, для Аеліти то все було маренням, у якому вона жила цілодобово, аби тільки не помічати того, що відбувається навколо неї. Пізніше вона зрозуміла, що її мозок обрав найоптимальніший спосіб уберегти її від божевілля. Вона сховалася у внутрішній світ, немов у кокон, з якого навіть носа не показувала. Андрій вів війну з родичами, а вона мріяла про Бориса та спільне з ним життя. За умов платонічних стосунків, та ще й на відстані, коли тільки одне випадкове доторкання було єдиним щастям, така перспектива була утопією. Та Аеліті було все одно. Вона мріяла про щастя, вимальовувала все до дрібниць, чекала на кожну наступну зустріч, щоби почути його голос, зазирнути ненароком йому у вічі, побути поруч… Вона ціпеніла кожного разу, як він торкався її долонею, ніби ненароком… А коли ж брав лишку, міг дозволити собі більше – обійняти її, вимагати при усіх дати відповідь на просте питання: «Ти мене любиш?»…

Одного разу, ще на початку їх дружби, Борис з Мариною прийшли до них у гості. Аеліта наготувала смаколиків, посиділи добре, затишно. А коли гості йшли, Борис обійняв її, й жадібно вдихав аромат її волосся, а на прощання сказав звабливим голосом: «Дякую за все», і пішов до виходу. Аеліта ще довго відчувала на собі його тверду руку. То були обійми, сповнені пристрасті... А голос? Той голос був ковдрою, теплою й шорокою… Як таке забути? А потім ювілей Марини у ресторані. І там на очах у всіх він обійняв її знову, та ще й додав: «Ти шикарна жінка!». За поглядами всіх присутніх, Аеліта нарешті зрозуміла, що всі все помічають і просто мовчать… Після цього випадку терпець Марини та Андрія урвався, й спілкування обірвалося. Вони ще кілька разів бачилися на святкуваннях спільних знайомих, і там Борис не відходив від Аеліти, запрошував на танці, намагався посидіти поруч, ніби випадково… То ж Андрій порвав всі дружні контакти та відповідав відмовою на всі запрошення. Так і залишилися вони удвох. Без друзів, без товаришів, без знайомих… Аеліта наче вмерла. Та Андрій був терплячим. Потроху вона приходила до тями.