Посмак цинамону в каві

Чотирнацята філіжанка кави

ХІV

Наступного ранку Орест був замислений. Аеліта спостерігала та допитуватись не стала. Треба було йти на роботу. Домовились, що Орест працюватиме з кадрами до її повернення, щоб хоча би щось їй показати. На тому й розійшлись.

Працювалося важко. Студентські роботи доводилося перечитувати по кілька разів, та і це не дуже допомагало. Думки пливли на берег моря, на гойдалку…

Поглянувши на годинника, Аеліта усміхнулася – 12:00. Можна зробити перерву та попити кави на березі моря.

Шелест хвиль, мов ковдра, вкутував та розслабляв. Аеліта дозволила собі хоча би зараз відпустити себе, бути справжньою, не грати ролей…

Крики бакланів, чайок та мартинів відволікали від буденної суєти. Тривога сильнішала. Аеліта не знала, як із цим впоратись. Якби Назар був поруч, то Борис не мав би такої сили та зараз… А що зараз? Хто заважає їй протистояти йому? Слабка воля? Ні, вона сильна. Бажання помсти? Вже ні. Прагнення принизити Бориса? Можливо. Та це помста То ж не варто. Аеліті ніяк не вдавалося мислити логічно. Шквал емоцій не давав дихати. А яких, власне, емоцій? Коктейль із радості та страху. Так це є. Радість від зустрічі, від його спроб доторкнутися, наблизитися… Страх від невпевненості у своїй силі волі. Що іще? Аеліта заглибилася у себе. Який час вона просто слідкувала за рухами душі, без спроб аналізувати, як нарешті зрозуміла… Вона хоче, щоб він сказав все. Все, що відчував і зараз відчуває. Щоб переконатись, що вона нічого не вигадала, не нафантазувала. Посмішка з’явилася на її обличчі. Наскільки це реально? Борис не з тих, хто зізнається у своїй слабкості. А якщо він щось до неї відчував, то за умов невизначеності з її боку, він ні за що не зізнається. Одружений, нібито щасливий і захоплення іншою… та ще й без впевненості у взаємності. Адже він не знає напевно про її почуття. Не може знати, адже вона сама не знає точно, що відчуває до нього.

Каву випито. Лад у голові трохи наведено. Можна й попрацювати.

 

Коли нарешті потік студентів скінчився, Аеліта зібралася додому. Треба було ще щось приготувати на вечерю, та дуже не хотілося. Тож зателефонувала Оресту з пропозицією повечеряти десь в кафе. Той погодився. Аеліта полегшено видихнула. Вона страшенно не любила готувати.

Через годину вони смакували замовлені страви в піцерії «Milano», що знаходиться в нагірній частині міста, або як говорять бердянці «на Горі». Орест був веселим та натхненним. Йому дуже кортіло якнайшвидше показати Аеліті кадри морських пейзажів. Вона також цього чекала. Захоплення фотографією в неї з дитинства.

Її батько мав три фотоапарати «Зеніт», якими вона залюбки фотографувала вже в 4-річному віці. Старший брат вчив, як тримати, як крутити об’єктива, щоб всі були чіткими, як ставати відносно сонця… А потім магія отримання фотокартки. Темна кімната, червоне світло, кілька судочків з рідинами… Брат працював з фотозбільшувачем та проявником, його дружина – з фіксатором, а малій Аеліті довіряли останній судок – полоскання. Вона обережно виполіскувала картку, на якій вже було зображення, і під контролем дружини брата вішала фотографії на «сушку»... Ці відчуття вона пронесе через усе своє життя. Треба сказати, що допитливість Аеліти часом шкодила, як-от у випадку із «Зенітами». Їй так хотілося дізнатися, що там усередині, що два з трьох вона розібрала. Брат частенько їй це пригадував уже в дорослому віці.

Коли з’явилися перші «мильниці» – побутові фотоапарати, Аеліта фотографувала все підряд – природу, людей, мегаполіс… Зрештою, вона навчилася сприймати світ через об’єктив фотоапарата навіть за його відсутності. А коли вона отримала першу професійну цифрову фотокамеру – можливості розширилися. Люди частенько говорили, що вона хороший фотограф. Тож інтерес до робіт Ореста був справжнім. Через те, як фотограф сприймає світ можна побачити його душу. А душа Ореста досі залишалася під покровом таємниці.

Раптом Орест запитав:

– Скажи-но мені, тільки чесно, - він пильно подивився їй в очі, очікуючи на згоду. Аеліта кивнула. Він продовжив:

– Цей твій знайомий… між вами щось було?

Аеліта важко зітхнула. Говорити про Бориса вона могла тільки з Оленою. А тут Орест… Що він міг помітити? Він же був доволі далеко від них на тому пляжі. Пауза затяглася. Орест перестав жувати, склав столові прибори й пильно вдивлявся в її очі. Аеліта тихо мовила:

– Я не люблю говорити про свої хвороби.

Орест продовжував спостерігати за нею мовчки. Якийсь час вони просто свердлили один одного поглядами, ніби вороги, що намагалися зламати противника. Нарешті Орест сказав:

– Я розумію, довіряти мені в тебе підстав немає, та я збирався їхати завтра, а тепер передумав. Назар мені не пробачить, якщо кину тебе зараз у пащу леву.

На обличчі Аеліти чітко відбилося здивування. Орест пояснив:

– Він небезпечна людина. Ти стала іншою після зустрічі з ним. Мені це не до вподоби. Я лишаюся.

Аеліта кивнула. Все стало зрозумілим. Вона змінилася. І він помітив. Та то й на краще. Від Бориса можна очікувати чого завгодно. А Орест може її захистити. А чи може? Вона з гіркотою згадала його розповідь про нічні скубання… Час покаже. Час – найкращі ліки і найкращий суддя.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше