Сімнадцята філіжанка кави

ХVІІ

Після розмови з Оленою Аеліті полегшало. В її житті тепер було місце тільки для Назара. Бориса викинуто із життя назавжди. Олена, як завжди, ставила правильні доречні запитання, відповідаючи на які, Аеліта наводила порядок в душі та серці. Дорогою додому, вона знову і знову посміхалася, захоплюючись проникливістю Олени. «Що тобі це дасть?.. Що ти від нього хочеш?.. Тобі стане легше?..»

З цими думками вона зайшла до квартири, де на неї чекав Орест з Нявкою. Він обережно, проте впевнено зазирнув їй в очі й задоволено кивнув. Аеліта привіталася й пішла до ванної змивати цей тяжкий день.

Орест вчив її користуватися фотоапаратом, в неї виходило трохи по дитячому. Вони сміялися, їли полуницю, пили каву.

Розмова Аеліти з Назаром сьогодні видалася напрочуд ніжною.

Вечір глибшав. Вони сиділи на балконі й роздивлялися зоряне небо.

– Знаєш, Оресте, – задумливо промовила Аеліта, – а ти хороший хлопець.

Орест зніяковів.

– Ой, скажеш таке… от Назар… – та Аеліта не дала йому договорити:

– Звісно, Назар найкращий, але зараз я говорю про тебе. Здається, я нарешті зрозуміла тебе…

Орест пильно дивився на неї в очікуванні.

– Ти обрав роль гультіпаки, щоб приховати свою вразливість… Адже так?

Орест мовчав. Та Аеліта зрозуміла, що вгадала. Тому продовжила:

– Чому ти ховаєшся за об’єктивом, ніби боїшся показати себе світові? Або хоча б одній людині? Дівчині, наприклад…

Орест похилив голову. Здавалося, її слова зачепили його за живе.

– Показував уже… – тихо відповів чоловік. Його голос був грубішим, а інтонації – зрілими. Він пояснив:

– Кохав я дівчину. То кохання на все життя було… а вона з моїм другом за моєю спиною крутила. Від мене тільки подарунки були потрібні, а почуттів не було… – Трохи помовчав і продовжив:

– Якось я потрапив в автопригоду, лежав в лікарні. Чекав, що вона прийде, підтримає… Натомість отримав СМС-ку зі словами: «вибач, зайнята, зустрінемось, як одужаєш», і все. І чим таким ти зайнята була? – Ніби до неї промовив… – Назар знав усе, говорив мені, а я не вірив, поки один товариш не надіслав мені фото, де вона з ним…От і фотографувати почав, щоб сховатись за об’єктивом…

Аеліта мовчала. Його розповідь не була надзвичайною, проте її емпатичність грала зараз проти неї… Вона відчувала його душевний біль. Їй боліло разом з ним. Це виснажувало. За стільки років вона так і не навчилася контролювати цю свою здатність.

– Оресте, а давай вип’ємо чогось міцного? – з бісиками в очах запропонувала Аеліта.

– Давай, – підтримав він її. – Що в тебе є з міцного?

– Нічого, – із засмученням проговорила господиня.

– То я піду в супермаркет, поки ще можна купити. Ти що любиш?

– Я – бренді!

І Орест пішов. Аеліта тим часом збирала на стіл. На годиннику було близько десятої, коли подзвонили в двері.

– Ну от, ключі забув… – бурмотіла Аеліта, відчиняючи двері.

Перед нею стояв Борис і від нього сильно тхнуло алкоголем. Аеліта сердито запитала:

– Що ти тут робиш?

– Ти мені не відповіла, – ледве повертаючи язика проговорив Борис.

– Іди додому, чи де ти там зараз ночуєш, – роздратовано гримнула вона на непрошеного гостя. Та Борис не збирався йти. На цих словах його очі змінилися, наче помутнішали, погляд став цупким та злим. Аеліта тільки хотіла зачинити двері, як Борис увірвався в квартиру й накинувся на неї. Його очі… Це були якісь звірячі очі… Аеліта задихалася. Він тримав її однією рукою за шию, придавивши до стіни, а іншою здирав з неї одяг. Нявка кричала, як навіжена, кидалася на нього, шкрябала, та це не допомагало. Аеліта відчувала тільки, як він важко дихає біля її обличчя, вже не усвідомлюючи, де вона, і що відбувається. Аж тут він ослабив хватку, й вона змогла заковтнути повітря. Він дивився на неї все тими ж очима, звірячими.

– Не смій непритомніти! – наказував він їй. – Ти будеш зі мною… - говорив наче мантру, - будеш зі мною…

Його рука вже здерла з неї весь одяг. Вона відчувала голим тілом холодні кам’яні стіни і його плоть, яка ось-ось оволодіє нею… Аеліта спробувала заговорити, та він знову здавив їй горло. Дихати не було чим. Вона непритомніла. Перед очима промайнув образ Назара, і їй здалося, що це кінець…

– Ану дивись на мене! – Почула вона голос, схожий на Борисів, – я хочу, щоб ти була зі мною! – Дратувався він на її непритомність. Аеліта намагалася пручатися, та сила здавлювання горла гальмувала всі її потуги звільнитися.

– Дивись на мене! На мене дивись! – Майже кричав Борис. Аеліта усвідомила, що без її погляду він не стане проникати в неї, тому заплющила очі й не дивилася на нього. Він був злим, рука здавлювала шию все сильніше. Дихати знову не було чим. «Оресте, де ти», – подумала Аеліта й знепритомніла.