Будинок на пагорбі

      Він простягнув худорляву руку з блідою шкірою мені на зустріч. «Ходімо, я покажу тобі мій дім» промовив він. Його все тіло було оповите легким туманом, що не дозволяв розгледіти його статуру, в світлі зоряного неба. Повільно повернувшись до стіни моєї кімнати, легким доторком він зруйнував її. Я бачив як бетон та камінь з неймовірною швидкістю перетворюється на попіл.

 З цього ракурсу я зміг розгледіти його світло-русе волосся, одягнений Він був в балахон темного кольору, який звисав з нього шматками лахміття. Я не відчував загрози, в мені синім полум’ям горіла цікавість. Якимось павучим чуттям я відчував, що зараз він посміхається, «ходімо, вже час», промовив знову та зник в розломі стіни.

     Я зовсім не боявся. В моєму світі все змінювалось надзвичайно швидко, і кожного разу після шістнадцятигодинного сну я опинявся в новому світі, не часто бувало таке, що я повертався в один і той самий світ кілька разів.

Ну що ж, подумав я, що цього разу?

Зробивши кілька кроків я також зник в розломі.

      Різке тьмяно-жовте світло вдарило в обличчя, мені здалося, що на мить я втратив зір, який поступово повертався до мене і врешті решт дав змогу розрізнити комод з навісним дзеркалом. Він стояв зліва від мене обабіч вікна. На перший погляд йому була не одна сотня років. Віконна рама була оздоблена по міркам 19 початку 20 століття. То тут то там була помітна штукатурка на підлозі, з плином часу будинок поступово осипався. На стіні висіла мішень для стрільби, біля неї метрах в десяти лежав ще теплий револьвер та 6 порожніх гільз на підлозі. Біля дверей стояв чоловік років двадцяти п’яти тридцяти і білими немов сніг очима дивився в бік мішені. Його постріли влучили в кола на мішені з цифрами дев’ять, промах – схоже куля влучила трохи вище мішені, два, три, п’ять. Непогано, подумав я. Перевів погляд на чоловіка, дивно, нічого не змінилось, він так само непорушно стояв та дивився на мішень.

     Мій погляд чіпляється за відкриті двері, які ведуть в іншу кімнату. В ній нерухомо стоїть інший чоловік з посивілим волоссям, в відображенні дзеркала я бачу такі ж білі очі, білі немов перший сніг. Вони обоє вдягнені в накрохмалені білі сорочки, та сірі штани з підтяжками. Чому він не зводить очей?  ЧОМУ ВОНИ НЕ ЗВОДЯТЬ ОЧЕЙ?

      За вікном, на невеликому залитому сонячним світлом пагорбі, стояв Величезний старий будинок, з грубими дощаними стінами та дахом з череп’я. Кожну з його стін окутували товстелезні плющі. Вони вилися до самого даху і були неприроднього, червоного кольору. Час від часу вони ледь помітно  пульсували разом з будинком. Це нагадувало велике серце з венами та артеріями, що підходять до нього. Від споглядання цієї жахливої картини мене відволік ледь помітний шурхіт. Різко озирнувшись я побачив їх. Вони обоє стояли біля мене, дивились мені в очі і повільно повертаючи голову зі сторони в сторону говорили НІ. В цей момент Я поглянув в підвісне дзеркало комоду, в ньому я побачив хлопчика чотирнадцяти років, з невеликим, ледь помітним отвором від кулі на правій скроні, що все ж дивився на світ сніжно-білими очима.