Потайсвіт і Водолій

Про що можна говорити сто років і не сказати головного?

 

-Куцику, мені здається, що ти сьогодні дуже сумний. Це на тебе зовсім не схоже. Ти навіть підніжки не підставив тому товстому панові, що йшов повз тебе, навіть спідничку тій дівчині вітром не підняв. 

-Не лізь не в своє діло, миле янголятко. Ще ти за мною не підглядало. Геть звідси. Ми не друзі. Ми тут просто по роботі повинні спілкуватися. Ще воно мене жалітиме.

-Ну пробач. Звісно не треба було лізти не в своє діло. А ганяти ти мене не можеш. Тут мій дім. Це ж наш храм. Ти он навіть поріг не переступиш, бо не можеш.

-Тю, скажеш таке. Ваш храм, гиги три рази. Хто з ваших людців додумався ставити тут храм, га? В столиці, між бульваром і Фундуклеївською просто так пустирі бувають? 

-Ти ж знаєш, будівництво перенесли. 

-Та знаю.  В цьому місті забудова - давній схематоз. Мабуть, те козирне місце комусь більше підійшло, ніж храм, та ще й десяток підрядників накрали на будівництві стільки. що й половини куполів тепер  нема, й форма хреста у  вашого храму втрачена. А що тут було раніше, ти й сам знаєш. Таке сильне, таке древнє. Наше. Так що  то ваш храм сюди не дуже може увійти, а не я. Он бачиш, скільки  металу  покладено на опояску, щоб не розвалився?

-Куцю,  притримай свого поганого язика. В цьому світі ніщо не відбувається без волі творця. Раз храм тут стоїть і славить Спасителя і Святителя, значить так треба. Може ваше поганське капище віджило своє. А місце гарне. Чого йому пропадати.

-Сам ти відживеш своє сто разів, а це місце буде, поки світ стоїть. І було з самого початку. А ти просто курка общипана. Ач, про що воно розумом своїм недолугим думає. Нагородили тебе не важкою роботою, сиди та радій, і не лізь до  мене. 

-Хіба я лізу? Ти ззовні, я в середині. Хотілося тебе розрадити. Ну й сиди тут, піду з Ним пограюся. А ти не зможеш.

-Все я можу. Ми тут перші були. Просто не хочу. Ладан ваш в мене алергію викликає. І Вода. Ще та зрадниця. Створена разом з нами, а дає себе вашим жерцям освятити по-вашому.

-Ти дивний, Куцю. Як можна не дати.  То ж від її творця і на користь всім. 

-Нічого не знаю. Не хочу до вас заходити і не буду.  І люди ваші не такі  дурні, як ви. Ви їх тисячу років тому охрестили, а вони досі воду звуть Уляною, а землю Тетяно. І їм поклоняються. А дурна Вода вам підкорилася. Хоч вона вас старше, сильніше і вона богиня.  А ваші попи хто? Слуги свого бога. Тьху і ще раз тьху на богів,  що коряться чужим слугам.

-Не богохульствуй при храмі, Куцю. Вона не підкорилася, а увірувала. 

-Це я богохульствую, янголятко? Точно? Це ж хтось з ваших відмовився того художника, що був з самим Спасителем вашим знайомий,  відспівати. Дурня якась, зайди вчорашні думають, що вони можуть освятити древню богиню Землю. І що як поховати не там, де вони воду розлили, то буде щось погане покійному.

-Ну й не заходь. Погане - не погане, але батьки Дива сюди не можуть зайти. А мене сюди не в нагороду прислали, як хочеш знати. А на покуту.

-Янгола? На покуту? Ото придумають таке, що й на голову не налазить. Янголи бувають падші.  Тоді вони вже не янголи, а такі, як ми. А про спокуту в них нічого не чув, хоч від тебе старший.

-Та старше, старше.  Тільки не хотів вчитися і по сто разі в одному класі залишався. А потім ти зовсім кинув школу.

-Не кинув, а сюди прислали. Як і тебе.

-Мене за діло, Куцику.  Я намовив одну панянку, рождену відьму, відпустити нареченого в школу святого Луки до Риму.  А вона послухалася. Через те її оженили з іншим,  суджений її мало не вмер,  вона потім овдовіла, стільки горя було в них.  Хоч потім щось наче виправили,  вони побралися з тим художником, але мало прожили після того і дітей в них не було. А мало бути - Воно мало бути їх дитиною

-Ого, ти чого мовчало сто років? Я ж тут через те саме.

-Як це?

-Дуже просто.  Молодий був, було мені весело. От я тому хлопцеві уві сні наговорив - хай їде до Риму вчитися, побачить там справжній лик свого Спасителя, стане знаменитим.  Наречена їм пишатиметься, ну все таке, в мене залік автоматом був по звабленню. Ні слова ж не збрехав, а збив з путі.

-То це ти так зробив, щоб він покинув заможного і поважного батька, управителя в Радзивілів, і подався без нічого до Риму? Ніхто з янголів не зміг його на то намовити, а тобі вдалося...

-Ну так. А потім його пару, що мала народити нашого нового царя, віддали за іншого. Бо кому потрібен зять - злиденний художник. І не народили вони нікого. А мене сюди заслали дивитися, щоб Воно не втекло з храму і не наробило нам лиха.  Сила того, що не відбулася, страшніше за ядерний вибух, щоб ти знав. Не можна її назовні випускати.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше