Глава 12

Я подивилася навкруги природа була просто неймовірною. Палац знаходився біля гір тому краєвиди тут були просто неймовірні. А парк, не інакше це був саме парк, котрий оточував палац вражав своєю красою. Не пройтися по цих стежках й не подивитися на ці неймовірно красиві дерева, квіти, кущі було просто не можливо.

- Ми можемо пройтися тут? – спитала я у жіночки.

- Звісно, пані Аделін.  – вона повела мене стежкою у самісіньке серце парку, де стояла чарівна різьблена бесідка, її оточували просто неймовірної вроди кущі.

- Тут так красиво.

- Ці кущі колишній господар цього маєтку граф Фейденбурський придбав для своєї дружини леді Сибіли. Вона дуже любила ці квіти й взагалі багато часу проводила тут, тому граф й зробив цей чудовий сад. А ці кущі ростуть майже скрізь, бо вони були улюбленими квітами його коханої. Ці кущі дуже рідкісні, й щоб їх всі зібрати тут граф заплатив кругленьку суму, бо в нашому світі їх так мало, що годі й полічити тих місць де вони ще залишилися.

- Це так романтично. Він заради своєї коханої все тут так гарно облаштував.

- Граф дуже любив свою дружину і їх доньку Анабель, проте на жаль вони померли.

- Як це трапилося? Чому вони померли?

- Коли король та королева померли, а до влади прийшов теперішній король, по країні прокотилася хвиля вбивств оракулів. Родини в яких хоча б раз народжувалася дитина з цим даром вмирали, те саме чекало й на графа з графинею. Анабель же ж просто зникла, ніхто не знає чи жива вона, чи ні. Граф був  оракулом й цілком можливо міг врятувати життя своїй коханій донечці, але цього ніхто точно не знає, тому ми можемо лише здогадуватися й сподіватися, що вона зараз жива й у неї все добре.   

- Це дуже гарна, але й дуже прикра історія кохання двох людей. Але не розумію навіщо вбивати оракулів, й чому вони знаючи про загрозу просто не переїхали в іншу країну.

- Видно, що ти не звідси. Сусідні країни ще кілька століть тому знищили всіх носіїв цього дару, бо вважали та мабуть, й зараз вважають, що змінювати долю можуть виключно боги, а давати так владу смертним просто не можна.

- Страх ні коли нічого гарного не несе, а коли бояться сильні світу цього то як завжди страждають ні в чому не винні.

- Ви абсолютно праві. Що ви ще хотіли б побачити?

- Можливо бібліотеку, мабуть, тут багато цікавих книг.

- Ви праві колишні господарі любили книжки їх тут безліч при чому є навіть такі про існування яких ніхто й не здогадується.

- От ви постійно кажете колишні господарі, а от зараз хто володіє цим маєтком?

- Зараз маєтком й всім іншим майном керує правляча родина. Так вийшло, що зараз всім цим опікується його Величність Натан, але можливо колись, донька графа зможе заявити свої права й ми будемо раді їй служити.

- Ви думаєте вона зможе розказати про себе, її ж тоді одразу вб’ють.

- Я вірю, що прийде день коли вона зможе розказати хто вона є на справді. – так за неспішною розмовою про господарів маєтку, про його життя в їх часи й зараз ми йшли коридорами палацу. Я б ніколи не сказала, що цей дім без господаря, бо все в ньому свідчило про те, що в ньому живуть й про нього дбають.

- Ви добре дбаєте про маєток, якщо колись пані Анабель повернеться вона буде щаслива, що ви так дбали про її дім.

- Це моя робота і я дійсно мрію побачити її в цих стінах, мабуть, це моє найбільше бажання. Я бачила її останній раз коли їй було років сім, а тепер вона вже, мабуть, гарна жінка. – так за розмовою ми й дійшли до бібліотеки. Вона тут дійсно була неймовірною, я навіть впевнена, що вона тут більша за ту, що є у Натана. Кожен би позаздрив тій кількості книг які тут знаходилися, їх, мабуть, не можливо прочитати й за кілка життів.

- Бібліотека графа дійсно така як ви її описували.

- Так, хочете я покажу вам портрети графа та графині?

- Звісно, я стільки про них почула цікаво було б їх побачити. Певна вони були дуже гарними людьми.

- Так і є ,пані Аделін, так і є. – жіноча впевнено повела мене рядами з книжними шафами й за декілька хвилин ми вже стояли у стіни з портретами. Були портрети які ми просто оминули, але ось нарешті ми зупинилися біля портрета чоловіка. – Це граф.

- Він доволі статний. – я б не сказала, щоб чоловік був дуже вродливий, але він явно був доволі виваженим та солідним.

- А ось портрет леді Сибіли. – от вона дійсно була дуже вродливою жінкою, в ній була якась витончена врода. Дивлячись на її портрети я ні як не могла зрозуміти кого ж вона мені все ж таки нагадує. В неї були якісь дуже знайомі риси обличчя, але я ніяк не могла зрозуміти кого вона мені нагадує. - А це Анабель.  

- Ви зараз серйозно? – на стіні висів мій дитячий портрет, це була я.  

- Так, а що таке, пані Аделін?  

- Це якийсь жарт чи що?

- Ні я вас не розумію.

- Не розумієте? Це його Величність вас попросив показати це мені?

- Його Величність попросив показати вам маєток, я це й роблю, що сталося? – що сталося? Вона ще й питає. Я впевнена, що це Натан придумав, ну дійсно питання про те, що я хочу повернутися до дому, а тут на тобі ти зникла графиня й це твій рідний світ. Не правда ж зручно придумано.