Потрапити в шлюб, або Моє немовля — некромант!

Розділ 2. Таємнича незнайомка

— Не хвилюйся, ось побачиш, даремно переймалась, — підбадьорливо посміхнулася Діна, поплескавши мене по плечу… в той час як по другий бік, на лавці поряд, фиркала старенька гномиха з обличчям настільки похмурим, наче їй половина міста в чай плюнула.

— Ох, якби ж, — зітхнула я. — Бачила б ти, як вона на нього там витріщалася…

— Як на мене, то й не дивно, що витріщалася. Адже в тебе чоловік такий красень!

— І з того, що красень? — сумно зітхнула я, похитуючи возика, в якій мирно сопів Клавік. — Все одно на мене не звертає уваги.

— Так, ти розповідала, що ваш шлюб за розрахунком батьки організували, — проказала подруга, і сама хитаючи візок, де дрімав її Боря. — Але ж головне — це бажання проявити ініціативу. А воно в тебе, як я бачу, є. То чим ти гірша за якусь цицькасту дівку?

— Чим? Ну, розміри десь так на три-чотири точно, — буркнула я. Самій Діні судити, звісно, легко. І не тільки тому, що її природа формами не обділила — хоч подруга і була досить пишненькою, але ця легка повнота їй пасувала, роблячи її якоюсь мило-домашньою. А у поєднанні з великими грудьми, які все ще виглядали апетитно незважаючи на п'ятий місяць вигодовування, і зовсім була красунею. Мені ж у спадок тільце дісталося хоч і струнке, але не надто гаряче. Принаймні, у «рідному» груди були більші.

— Та дурня все це, — махнула рукою Діна. — Просто ви до ритму з Клавіком не увійшли, не звикли й не підлаштувалися, от і ходите вбиті. Ось побачиш, незабаром чоловік сам до тебе загравати почне.

— Хотілося б вірити, що до мене, — зітхнула я.

Як жінка, яка народила на кілька місяців раніше, Діна не тільки віддавала нам дитячі речі, з яких її синочок вже виріс, а й непогано допомагала порадами про те, чого слід чекати у найближчому майбутньому. Вона охоче ділилася досвідом, і завдяки їй я все ще не впадала в стан, коли ридаєш у куточку і, вириваючи волосся, істерично кричиш: "Мамо, та що мені робити?!".

Але ось за свого чоловіка вона виходила по любові. І тому коли відновилася, а божевільний ритм з дитиною, що з'явилася в житті, став звичним, обидва охоче почали потихеньку згадувати і про подружній обов'язок. У моєму ж випадку все було трохи складніше, і чоловіка треба буквально завойовувати. А то ще диви, справді по бабам піде… Я ж аж ніяк не збиралася перетворюватися на мовчазну дурепу, яка терпить таке «сімейне» життя.

— Не кисни, прорвемося, — підморгнула подруга. — До речі, твоя черга!

— Ой, точно! — стрепенулась я. І залишивши Діну доглядати возиком з Клавіком, побігла у бік кабінету інспектора, розмахуючи заповненими бланками і талончиком з моїм номером у черзі.

Одне добре — за законами королівства, молоді батьки мали право подати запит на соціальну допомогу від держави, і їм виплачували непогану копієчку на потреби новонародженого. І якщо верховному королівському некромантові такі подачки були зроду не потрібні, то сім'ї мага-службовця в третьому слідчому відділку міської варти виявилися ой як до речі.

Єдиним мінусом цієї державної чесноти була процедура подання прохання на виплати. Заради того, щоб здати документи, доводилося відстояти величезну чергу у центрі королівської соціальної допомоги. Таких центрів на всю столицю було лише два, і туди, окрім молодих матусь, зверталися всі пенсіонери, інваліди та люди, що втратили роботу. Тож стирчати в черзі треба було кілька годин, протягом яких я вже встигла збігати у віддалену кімнату, щоб нагодувати дитину та змінити підгузок. Тому була втричі вдячна Діні, що прийшла сюди зі мною за компанію і зараз доглядала за Клавіком, поки я вручала інспектору заповнені бланки і ставила всі необхідні підписи.

— Фух, — видихнула я, почуваючи себе так, ніби сама прорвала блокаду ворожих військ навколо середніх розмірів міста. — Тепер чекати, коли на соціальний банківський рахунок впадуть гріш. А скільки це приблизно?

— Мені за три з половиною тижні прийшло, — замислившись, сказала Діна.

— От трясця, що ж так довго? — простогнала я, на пару з подругою вивозячи візочки на міські вулиці.

— А зрозумій їх, — сумно знизала плечима вона. — Напевно, їм просто подобається так тягнути.

— Походу. І все ж таки… Чорт, це вона! — видихнула я пошепки на високих тонах, разом викотивши очі.

— Вона?

— Та баба, яка до мого чоловіка липла! — заговорила я Діні на вухо, вказуючи поглядом на дівчину, помічену вчора поряд з Аркадієм.

Діючи ніби на якихось невідомих інстинктах, подруга підхопила мене під руку і разом із візочками затягла за ріг, звідки за чорнявою фам фаталь було зручно спостерігати, не видаючи себе. Причому зробили ми це дуже вчасно, бо та саме рухалася в нашому напрямку і зупинилася за кілька метрів до того самого повороту.

Але те, що відбувалося далі, остаточно вибило мене з колії. Тому що до неї, вийшовши з-за сусіднього повороту, наблизився не хто інший, як мій чоловік власною персоною!

— Дякую, що прийшли, офіцере, — млосно промовила дівчина, підійшовши до нього майже впритул. При цьому рухалася плавно і граційно, наче витончена кішка. І не розгодований домашній незграбний пуфик, а вулична хижачка, що звикла виживати за рахунок полювання. — Ви навіть не уявляєте, як я рада тому, що ви вирішили прислухатися до мого прохання…

— Я ще нічого не вирішив, — перебив Аркадій, перехопивши тонку руку, яка потяглася до його плеча. — Просто пообіцяв зустрітися поза дільницею, щоб нашу розмову не почули. Ти ж розумієш, що ніхто з моїх товаришів по службі не повинен знати про нашу зустріч?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше