Потвори

Мавка

Років так, мабуть, сто тому це місто звалося Станіславом. Жила тут… Хата моя біля лісу стояла, красива місцина, а далі озеро – не велике, не глибоке. Село обабіч мале було... Диких звірив удосталь гуляло: зустрічала козуль, оленів, зайців та лисиць. Давно то було, коли ще ліс співав мені, а озеро ніжило. Тепер він шепоче, і я його розумію, кличе: «Поможи!» Своїми сльозами дерева ростила. Кохала ліс, а зараз парк ще дужче. Плачу над ним, як над хворим дитям. Ох, люди, страшні коїлися речі. Замість дерева – бруківка, замість стежки – асфальт. Чи ви здуріли? Іронічно: теж людиною була. А тепер вітайте – Алейна, Мавка Паркова.

Дерева ці спостерігали багато історій, добрих і не зовсім. А найгірше – ви ті історії знаєте. Мене спіткало велике горе. Дехто зве мене потворою, та вони помиляються, потвор я бачила. Вони стріляли в дитячі груди, у сина забрали тата, показали, як можна вбити брата. Щойно зустрічала у своєму скромному лісочку гестапівців юних і прекрасних, мордувала з усім завзяттям.

У сучасному Івано-Франківську не так багато нас. Тут, у парку Шевченка, я одна. Інші втекли в Карпати, боячись щезнути назавжди. У мене є подруга, Русалка, моя Болотниця, моя Очеретниця, моя Рибка, вона порівняно молода, дурна трохи, та яка вже є. Я захищаю ті пару дерев, а вона топить місцевих. Що ж, така її сутність.

Існувати їй стало краще. І людей побільшало – це добре, коли моя Очеретниця не злиться й сита.

 – Паркова моя, Алейна, ти бачила, якого красеня вхопила? – хвалькувато плескалась у воді.

 – Бачила, завтра в газеті: «Втопили чи втопився», – розійшовшись сміхом, стрибнула до неї у воду. Хихотали кілька хвилин. Це завжди смішно. Та раптом з берега молодий гарний чоловік крикнув нам:

– Потвори, як вода?

Болотна моя швидко сховалася під воду, втікаючи від цього демона. А я його не боялася, він мій Творець.

– Сказати, що я здивована, – нічого не сказати! Клятий, зніми свою маску. Не розумію, навіщо ця показуха, – я потрохи підпливала до берега.

– Мила моя, та перестань, ти ще досі злишся? Я подарував тобі вічне життя.

– Ти забрав у мене життя! Спогади всі й пам’ять! – прошипіла я ці слова з усією ненавистю, на яку тільки спромоглася.

– Але ж потім повернув, – з насмішкою. – Не скажу, що це було благородно, але якого вчинку ти чекала від Блуду? Мене ти покинула, я покарав. Вертайся зі мною в гори. Нам же було добре разом.

– Я краще згнию в цій землі, ніж коли-небудь допущу знову це паскудство. Щезни, не бачила б тебе ще цілу вічність.

– Зовсім не дорожиш ти своєю подругою. Як ти там ласкаво її кличеш – Очеретниця? Та це ненадовго, – він підвівся, і його силует розсіявся, як туман в обідній час.

Вийшовши з води, впала під березою, а вона ласкаво обійняла мене своїм гіллям. Я голосно зайшлася слізьми:

 – Ось кінець прийшов! Він слів на вітер не кидатиме, слід прощатися з Озерною.

Шкодую, що відмовила йому, він вміє мстити. Дерева, наче музика, схвильовано піддавали ритму моєму розпачу.

– Чого така красуня плаче? – я зовсім не помітила, що позаду мене стояв молодий чоловік.

Береза від мене відсахнулась. А я, налякана й стривожена, швидко підвелася. Нічого не бачила через пелену сліз у очах, але в мене вже були плани на нього. Бідолашний не той час обрав і не те місце.

– В один момент здалося, що ви приросли до дерева, – хихикнувши, наближався до мене.

У моїх очах поволі роз’яснювалось – і в ту саму пору спаралізувало: я його знаю?! Пам’ять швидко й нерозбірливо закидала мене спогадами з людського минулого. Але це ж неможливо, дев’яносто сім років промайнули, цього не може бути. Я кохала колись? Сумніваюся. Чи це вплив Блуду, він знущається з мене? Чому зараз? А, либонь, саме цю частину моєї пам’яті він від мене приховав і цей збіг обставин випадковий? Мої думки сперечалися між собою, то заперечуючи побачене, то підтверджуючи з бажанням повірити.

Чоловік зробив ще одну спробу зі мною заговорити:

– Я Остап. Що ти робиш посеред ночі сама в парку? – він наблизився до мене майже впритул.

– Мавка, живу тут. У мене аналогічне питання, – запанікувала й сказала, як є.

– Як цікаво, а я неподалік по роботі затримався й вирішив прогулятися навколо озера.

Він усівся на теплу землю, поплескавши долонею по траві, щоб сіла поруч. Я не зводила очей з нього, а з мене – дзиндзоока Болотниця, яка ховалася за кілька метрів, в очереті.

– Так чого ти плакала? – знову почав він. – Знаєш, виговоритися незнайомцю легше. Перевіряв. Розкажи мені свою історію, а я розкажу свою.

Хлопець був дуже спокійний і всіляко пробував мене розговорити. За інших обставин не сказала б і слова – найімовірніше, затягла б у гущу лісу й віддала б деревам його тіло в якості добрива. Але він мав рацію: хочу йому розказати свою минувшину. Тож почала:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше