Розділ 13 "За мить до воз'єднання"

Пролунав гучний стук в двері. Повільно та невпевнено зайшла до кімнати місіс Рівера.

- О, ти вже не спиш? – сказала вона.

- Так. – Коротко відповіла Арія. Дівчина вже давно не спала. Після того сну вона була переповнена думками, які вже не дозволили їй знову заснути. Відьма так і сиділа на канапі біля віна, літаючи в думках.

Крім полону думок, Арія відчувала в середені затяжний вихор сили, вона намагалась підкорити її, взяти владу над нею в свої руки. Відьма пручалась як могла, та відчувала, що її затягує в самі глибини темноти. Так, вона справді могутня. І скільки ж потрібно сили, щоб опанувати цю тьму. В середені йшла боротьба.

Андреа підійшла до відьми, тихенько сіла поряд. В її погляді читалось безмежне каяття. Стільки жалю, смутку, туги. Під очима збирались маленькі солоні струмки. Кожен подих жінка робила глибокий та важкий.

- Нам треба поговорити, - ледь чутно для неї самої сказала жінка.

Арія ж в знак годи просто кивнула головою.

- Я б хотіла вибачитись – так щиро говорила – за твоє викрадення і за свою поведінку. Я не завжди була такою.. Розумієш, - ковтаючи комок болю продовжувала – іноді в житті трапляються події, які змушують нас змінюватись. Когось тимчасового, а когось назавжди. Котрий мій випадок – не знаю. Та я буду дуже старатись, щоб бути гідною мамою. – І маленький струмок переріс в водопад. Андреа говорила щиро, від чистого серця.

Арія теж не втрималась і пустила сльозу. Це була перша чуйна розмова матері і доньки. І хоч ще не було доказів їхнього рідства, та вони обидві відчували, що рідніших людей на цій планеті нема. Отакий маленький крок від лютого ворога до найпотрібнішої людини. Від ненависті до любові.

- Не переживай, я розумію, ти не знала, хто я. Напевно, і не могла подумати, що я можу бути твоєю дочкою. Бо тоді твоя маленька крихітка померла. Я не серджусь, - ніжно взяла матір за руку, а іншою рукою витерла мамині сльози. – Надіюсь, що в нас ще буде вдосталь часу, щоб познайомитись ближче, пізнати один одного.

Нарешті, відбулось щось хороше. Воз’єднання матері й дочки. Їх схожість була неймовірною. Та похоронивши для себе своє дитя, Хантер та Адрена не надали цьому великого значення. Всі ми іноді буваємо схожі на якихось посторнніх людей. Тому їм здалось, що цьому нема нічого дивного.

Було так добре сидіти поряд з мамою. Відчувати тепло її тіла. Яка щаслива мить. Промінчик світла в безкрайній темноті. Звісно, ніхто не говорить, що Андреа займе місце Емми. Вона залишиться в її пам’яті назавжди. І свою любов, як і своє серце, тепер розділить порівно. Це ще один доказ того, що після затяжної, темної ночі приходить світлий ранок.

Для повного щастя залишилось так поговорити з батьком. Він тримав доньку на відстані витягнутою руки. Боявся потонути в океані батьківської любові.

Мати з донькою обнялись в знак примирення, та пішли до вітальні, бо там на них вже чекали. Мала прийти Фреда та нарешті розповісти правду про ту страшну ніч.

Всі були схвильовані. Бо через мить зміниться життя багатьох в цьому домі. Безповоротньо. Назавжди.

Чорний джип під’їхав до будику. З машини вийшла Молода жінка, років тридцяти п’яти на вигляд. Крокувала впевненно, елегантно. Червона помада на губах, чорні стрілкі на очах робили її ще привабливішою. Синя оксамитова сукня підкреслювала підтягнуту фігуру. Розкішне сіре пальто додавало вишуканості. Позаду йшов хлопець. Ні. Можна сміло сказати – чоловік. Високий, мускулистий, привабливий. Одягнутий повністю в чорне. Це додовало йому таємничості. Витончині риси обличя, аристократичний погляд, темніший ночі. Він змушував відчувати  захват з гірким смаком небезпеки.

Містер Рівера вже давно з палким нетерпінням чекав на всіх у вітальні. Для нього це теж була важлива мить. В середені вирува гнів. Чи то на себе, що не зміг впізнати рідної дочки, чи то на матір, що оберігала від нього таку таємницю. Змушувала проживати страшні сірі дні наповненні пустотою.

Ну от настала вирішальна мить. всі зібрались у вітальні. В кімнаті панувала напружена тиша. Ніхто не наважувся першим її порушити. Всім повільно один одного роздивлялись, в очікуванні чогось.

В кімнаті було п’ятеро : Арія, Андреа, Хантер, якась незнайома, витончена жінка і… О ні!

 То був він. Серце тривожно відчуло і гнів і радість в одну мить. Чесно кажучи, Арія зовсім не очікувала побачити тут його.