Неопалима купина

Олекса йшов вулицею, а цвіт аличі і яблунь осипався навколо білим снігом. Весна, аж надто запізніла, тому дуже стрімка цього року, не могла не тішити – за якихось кілька днів все буквально вибухнуло і зеленню і цвітом, а на контрасті з колишньою сірістю, природа здавалась ще яскравішою. Хоча це не відміняло весняних клопотів. Ранки перманентно мучили вибором комфортного одягу – в плащі спекотно, а без нього холодно. Чоловік сьогодні, загалом, як і зазвичай, обрав перший варіант, нехтуючи високою імовірністю появи під руками гидких мокрих плям. Його робота ітак дуже часто була причиною виникнення дрижаків по тілу, тому мерзнути зовсім не хотілось. 
У цю пору вулиці міста були особливо чарівні – свіженька, ще не запилюжена автівками зелень, вимиті дощами від зимових нашарувань собачого лайна тротуари, і люди, що по трохи міняли свої вічно набундючені зимові маски на весняно-літні посмішки. Для Олекси це була улюблена пора року і улюблений район Києва – Поділ – в часи його юності , осередок неформалів, п’яниць, бомжів і божевільних. Раніше він часто зависав тут вечорами, але доросле життя рідко підкидає можливість безтурботного часопроведення, хоча за останні два тижні він тут вже втретє - цього разу в скверику біля Братського монастиря. Тут, як і на вулиці, все було засипане білими і рожевими пелюстками, і можна було б навіть насолодитись ранковою кавою на якійсь лавочці, якби не робота, яку вже складно було не помітити. 
Проштовхавшись через натовп роззяв Олекса підняв червоно-білу стрічку, вихлюпнувши собі на рукав трохи недопитої кави і подумки вилаявся – тепер жест ручкування, який так обожнювали поліцейські і так ненавидів він, став ще нестерпнішим через необхідність демонструвати коричневу пляму. Привітавшись з десятком людей, чоловік підійшов до епіцентру подій.
Тіло лежало на доріжці, навколо не було ні плям крові, ні сторонніх предметів, взагалі все виглядало доволі охайно – молода жінка з поголеною головою. Зазвичай тіла жінок спотворені розкуйовдженим волосся, але не в цьому випадку, як і не в тих двох, що були минулого тижня. Два поліцаї, судмедекпертка і персонал швидкої, що прибули сюди раніше, чекали на нього, щоб надати звіти. В очах лікаря швидкої, що був старшим дядьком, він побачив таке знайоме йому розчарування від того, що слідчий ще зовсім хлопчак. Він і сам часто так дивився на своє відображення, бо хоч мав вже понад тридцять років, та час вперто відмовлявся залишати на його обличчі і тілі свої відмітки – ні зайвих кілограмів, ні щетини, ні загрубілої шкіри. 
Зібравши папки зі звітами і бігло все оглянувши, Олекса дав дозвіл на те, щоб забрали тіло, разом з яким почали роз’їжджатись і поліцейські і значна частина роззяв. Дивним чином діє смерть – ніби людина мертвою стає значно цікавішим об’єктом, ніж за життя. Врешті, сквер опустів, а поряд з Олексою за червоно-білою стрічкою залишилась лише судмедекспертка – жінка, років сорока, звіт якої, в його роботі був найціннішим.
– Виглядає як серія. – стримано мовила вона, вже добре знаючи не схильність детектива до трепетних розмов.  – Ніяких ознак насильницької смерті, окрім поголеної голови і вирваного язика. Впевнена, розтин покаже те саме – раптову зупинку серця.
– Жодних відмінностей з двома іншими жертвами? – перепитав Олекса, проглядаючи звіти поліції.
– Поки жодних. Слідів боротьби не було, слідів потрапляння в організм чужорідних речовин також. 
– Тобто ви не схиляєтесь до версії з отруєнням? – з непідробною цікавістю перепитав чоловік – справу потрібно розкривати і швидко, його і після другої жертви серйозно пушили, розголос колосальний, зачіпок нема, той ланцюжок фактів, формування якого детектив так полюбляв і який неодмінно приводив до розкриття злочину, не змінився з часу першого вбивства. 
– Я скажу лише те, що написала в двох попередніх звітах – в каталозі немає жодної отрути, яка б діяла подібно. Це або щось дуже хитре, а відповідно і дороге, або тут не в отруті справа. 
На неї теж напосідають, зробив висновки Олекса, хочуть конкретики, щоб мати що сказати містянам. «Хитре і дороге.» – замислився над словами жінки детектив – він не бачив змісту у вбивствах студенток таким способом, тому поки схилявся до того, щоб відкинути версію отрути.

Олекса вже втретє піднімався широкими крученими сходами головного корпусу Києво-Могилянської академії, в надії зустрітись з ректором. Будівля була старовинною і в повітрі витав запах справжнього дерева, тиньку і пилу. “Запах знань.” – так окреслив його для себе чоловік. Ректор був одним з ключових свідків, тому те, що він не міг його виловити на розмову не аби як засмучувало детектива. До того ж те відчуття, коли по потилиці ніби повзають мурашки, яке виникало щоразу як він наближався до суті справи вперто не покидало хлопця при думці про нього.
Кабінет був просторим з чудовою панорамою за вікном, тут до “запаху знань” доєднався ще і запах шкіри від крісел і фотелю, а також дорогого мускатного парфуму. Радість від того, що ця зустріч напевне закриє якісь з численних дірок в справі викликала певну плутаницю в думках, та все ж, детектив вирішив почати з того, з чого він звик починати допити.
– Де ви були в час убивств дівчат? – чітко і трохи занадто голосно вимовив чоловік. Це питання він задавав усім з ким мав розмови стосовно своїх справ, бо знав, що інтерпретувати свідчення, це все одно, що роздумувати про долю кота Шредінгера – людина може казати правду або брехати з однаковою імовірністю, а інформація щодо алібі хоч трохи спрощувала розуміння того чи правдива інформація.
– О, то я тепер підозрюваний. - всміхнувся пан ректор. Його усмішка була досить приємною, що рідко трапляється серед публічних людей, яких наче хтось вчить міняти природний усміх на абсолютно не щирий оскал.
– Люблю одразу відмітати зайве. - вже звично для себе відповів Олекса. Він вже знав, що ректор їздив загалоджувати якісь справи в місцину, що серед туристів звалась Подільські Товтри і являла собою невелику смужку пагорбів на лівому березі Дністра. Робоча поїздка в глушину була дивною справою для працівника університету.
– Ми маємо певну кооперацію з однією інституцією, яка розташована на Поділлі. Я вів там переговори з нашими партнерами. – Ніби чуючи думки Олекси відповів свідок.
Тактика ведення допиту — це та річ, яку потрібно відчувати інстинктивно і в цьому випадку інтуїція підказувала йому, що потрібно іти  ва-банк, тож чоловік вирішив одразу задати питання, яке цікавило його найбільше.
— Чи знаєте ви про існування якихось окультних організацій в університеті?
— Знаю. — відповідь була швидкою, недвозначною і несподіваною. Олекса розумів, що особливість справи наштовхує його або на дуже вибагливого серійного маніяка-убивцю або на якийсь хворобливий культ, але на таке пряме підтвердження другої гіпотези не очікував. 
—  Щоб ви не думали над коректністю наступних питань, я розповім вам дещо. Києво-Могилянська Академія з часу свого існування знаходиться в тісній співпраці з, так би мовити, інститутом, для якого виконує певну життєво-важливу місію. Для цього з числа студентів обирають  представників, яких втаємничують у суть справи і посвячують в братство, яке на сьогодні налічує п'ятеро осіб, а ще на початку місяця їх було вісім. Так-так, ви правильно зрозуміли, пане детективе, всі три дівчини, що були вбиті були в братстві, назва якого “Хранителі неопалимої купини”.
— Давайте, по-порядку, — перебив ректора Олекса. — Всі дівчата належали до братства. Чи є списки решти його членів?
— Тут є певні труднощі — відказав свідок — Список чотирьох членів, троє з яких вже відомі і вам я можу надати, а от решта четверо мені не відомі. Їх можна зустріти лише на зборах. Братство поділене на два табори : перший з них — це наші студенти , а другий — це представники інституту, який ми обслуговуємо, імена цих студентів засекречені.
— Що таке неопалима купина? — продовжував детектив.
— Неопалима купина в народі, або ясенець білий — це рослина. Квітка, що горить, але не згорає. Основний регіон її поширення — це Подільські Товтри — це те, навколо чого утворилось братство.
— Клуб любителів квіток? Чи не надто надуманий романтизм і трагізм? — трохи дратівливо уточнив детектив.