Повернути втрачене

Глава 4. Алекс

Алекс

Коли вона мене цілувала, я ризикував схопити тахікардію. Здавалося, серце вистрибне з цього тлінного тіла і полетить в райські сади. Я вглядався в її прекрасні риси обличчя, торкався її шовковистого тіла, ризикуючи загубити себе. Та втім, я й так давно втратив себе від любові до неї.

Невже я справді зміг забути, яка вона? Смак її вуст, блиск її очей, її ніжність, турботу, ласку... Все, що відбувалося зараз, було зі мною, мов уперше. Ніби я й не жив дотепер, ніби й не бачив її до тієї аварії. Я завжди втрачав від неї голову. З першої миті нашого знайомства. Кохав... Так кохав, як ніколи й нікого.

Але ж тепер все так складно. І я не міг собі дозволити просто розслабитися з нею, жити й насолоджуватися. Нізащо не міг...

Перед очима промайнув той страшний день. Біла тойота з'явилася, мов нізвідки. Вона вилетіла з-за рогу на шаленій швидкості. Я не встигнув зреагувати, не встигнув нічого зробити. Темрява накрила мене... А коли опритомнів, мій брат... Ні, він ще був живим... Останні слова, що він сказав мені, перш ніж полинути до Всевишнього, ніколи не зможу забути.

Це страшне відчуття абсолютної безпорадності! Коли ще мить тому рідна людина була живою, а зараз її очі вже пусті, скляні... неживі... В ту мить мені здалося, я також помер. Полинув у безодню з ним... Однак, минали секунди, хвилини, а темрява не забирала мене. Чому? Чому вижив саме я? Чому біль втрати з'їдатиме мене? Я б надав перевагу спокійно заснути, аніж жити з цим нестерпним горем.

Ми разом прийшли на цей світ. Разом могли б і піти... Але за дивним поворотом обставин я вижив. Як? Не знаю... Але було таке відчуття, що він своїм останнім подихом повернув мене, прийняв весь удар на себе. Обрав смерть, аби сонце світило для мене... І від цього ще гірше... А ще страшніше усвідомлювати, що за кермом був саме я. Я не врятував нас. Але я, на відміну від нього, вижив. Не справедливо.

Обличчя рятувальників, дні в лікарні, допити поліції... Все промайнуло, мов у тумані. Спершу я погано розумів, що відбувалося. І, звісно ж, не забажав бути присутнім на цьому похороні. Я просто не зміг би... Не витримав би, розуміючи, що на його місці мав бути я.

Іронія долі... Хіба зможу тепер жити, знаючи всю правду про той день? Пам'ятаючи нашу останню розмову...

Мої рідні підтримували, як могли. Горнулися, увесь час навідували... вони не розуміли, що для мене цей світ тепер немає радості. Принаймні доти, доки не знайду винного. І для мене це не пусті слова. Я можу уявити, хто хотів би нашої смерті... Особливо смерті Саші. Саме Олександр дізнався те, чого не мав би знати. Про це було відомо деяким людям з нашого оточення. Але хто з них — зрадник? Мені важко поки це зрозуміти. Та я знайду! Присягаюся спогадами про брата, що я знищу того, хто посмів принести такий біль у мою сім'ю!

Але є й ще одне... Марта... Вона занадто багато втручалася в розслідування. Знання небезпечні. Я, як ніхто, знаю це. Благо, що офіцер — мій добрий товариш.

Він не скаже їй зайвого. Та все одно було чого непокоїтися. Втратити ще й її я не міг. Це стало б для мене повним крахом.

Хоч після всього, що довелося пережити, мені страшенно важко знову бути з нею колишнім, моєю головною місією є її захист. І помста тому негіднику. Лише тоді, коли змию кров, я зможу знову дихати... На це залишається лише сподіватися. Про це можна тільки мріяти. А поки... Поки мені варто одужати (а то й досі якась сплутана свідомість і все тіло болить, мов з м'ясорубки), щоб повернутися на фірму і зайнятися пошуками. Це важливо. Це найважливіше.

Але ж хіба все так легко? Хіба я можу думати лише про справи, коли вона поруч? Коли цілувала мене, обнімала, щось там шепотіла? Немов фея-чарівниця, вона точно знала, де треба масажувати, а де краще не торкатися. Відчувала мене, ловила кожен рух... Та в моїй голові стільки думок, в душі так багато болю...

Суперечність і ніжність змішалися... Свідомість плуталася. Втративши контроль над собою, дозволивши серцю сповнитися почуттями, що стільки часу тримав під замком, я прошепотів те, що увесь час крутилося на язиці.

— Марто... Я кохаю тебе...

Вона м'яко всміхнулася, торкнувшись моєї щоки долонею.

— Я знаю, — відповіла вона. — І я тебе кохаю...

— Заради тебе я здатен на все, віриш? — знову прошепотів я і навіть злякався. Зараз я дійсно міг сказати щось зайве. Те, чого точно не варто говорити... навіть тоді, якщо сильно кохаю. Точніше саме тому, що сильно кохаю.

— Авжеж, вірю, — м'яко відповіла вона. — Що з тобою, Алексе? Ти тривожиш мене... Поділися... Я зрозумію тебе... підтримаю... допоможу... Що мучить тебе?

— Дещо пов'язане з фірмою... — стомлено мовив я, відкидаючись на подушки. Мені треба думати про це. Допоки не владнаю питання безпеки і помсти, не можна насолоджуватися коханням! Я просто не маю права бути щасливим.

— Ви тоді ж їхали на суд. Ви не встигли, то що сталося? Того чоловіка посадили? — поцікавилася вона. Важко зітхнув. Це мене теж непокоїло.

— Ні, відпустили. Через те, що не було доказів, — був би він проклятим шість разів! Навіть шістдесят! Упевнений, нас через нього хотіли вбити. Він був вірним псом одних паскуд... Ті паскуди не залишають своїх... а ще більше — не дозволять, щоб він топився і потягнув їх за собою.

— Ти казав, Саша знайшов правду? Він встиг тобі розповісти? Як же погано, що ти цікавився лише управлінням, а він займався пошуками. Якби ж ти теж брав участь в тому, мав би зараз інформацію. А так...

— Ох, Мартусю, — важко зітхнув я. — Ми не сподівалися, що один з нас має загинути. Поділивши обов'язки, обидва були задоволеними. Тепер же мені доведеться займатися всім...

— Ти з усім впораєшся. Хочеш, я допоможу тобі? Я не юрист, але вмію добре варити каву, можу відповідати на дзвінки і раптом що, завжди готова зарядити ковзаном в голову шпигуна.

О небеса, як сильно я кохав її! Цей голос, цей сміх, це бажання допомогти і підтримати...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше