Повір у диво

Глава 2 "Втрачена надія"

Дзвінок після останнього уроку дарує неабияке задоволення. Хочеться підскочити, і разом з дітьми бігти додому. Нарешті вихідні, можна з насолодою виспатися, випити неквапом чашку кави, приготувати щось смачне, а ввечері передивитися улюблений фільм. А головне, жодного шуму й криків.

— Каміло Едуардівно, — гукає мене завучка, коли я впевнено крокую на вихід з будівлі.

— Так? — розвертаюся, бо ігнорувати не вийде.

— У нас через два тижні заплановане відкриття басейну після ремонту, — підходить до мене ближче.

— Так, я знаю, — спокійно відповідаю. Вона про це відкриття вже три місяці говорить на нарадах.

— Потрібно підготувати на святкову частину віршики для дітей. На відкритті будуть присутні спонсори, тому все має бути злагоджено, — говорить з натиском, натякаючи на важливість заходу.

— Добре, я вас зрозуміла, — відповідаю стримано, бо діватися нікуди. Доведеться шукати вірші сьогодні ввечері, щоб діти встигли їх вивчити.

— Гарних вихідних, — усміхається вона, а я нарешті можу йти.

Як і планувала, поспішаю до Наталі в клініку. Вона знайшла для мене містечко в кінці робочого дня. Добре, що клініка недалеко, тому маю можливість прогулятися на свіжому повітрі, поки дощ припинився. Стукаю у двері кабінету та зазираю всередину.

— Привіт, можна?

— О, квіточко, ти швидко, — говорить подруга, усміхаючись. — Проходь.

— Я поспішала, — відповідаю, знімаючи пальто. — Хочу прийти додому раніше й зробити Юрі сюрприз у вигляді святкової вечері. Навіть невеличкий подарунок купила — електронну сигарету.

— Ого! З якого дива такі дарунки? Якщо не помиляюся, він повертається раніше. Чому б йому не приготувати вечерю дружині? — говорить подруга.

— Річниця нашого знайомства, — відповідаю, проходячи з нею за ширму. Не зважаючи на те, що Наталя нас сама ж і познайомила, та симпатією до мого благовірного не палає. 

Бачу по обличчю подруги, що навідалась я марно. Вона мовчить, та я вже все зрозуміла. Одягаюся та виходжу з-за ширми. Сідаю навпроти, поки вона щось записує у картці. Не витримую й першою порушую тишу:

— Я все зрозуміла, можеш не перейматися, як повідомити.

— Каміло, я говорила тобі про ті гормональні пігулки? Не знаю навіщо їх тобі прописав репродуктолог, та тепер у тебе просто збій циклу. Взагалі не розумію, навіщо Юра потягнув тебе до того лікаря, якщо сам не збирався перевірятися, — почала заводитися подруга.

— Він говорив, що перевірявся, — стаю на захист чоловіка.

— Ти бачила результат на папері? — вкотре запитує подруга.

— Ні. Пропонуєш не довіряти власному чоловікові?

— Пропоную не пити гидоту, яка тільки шкодить, — обурюється подруга, стурбовано дивлячись на мене своїми зеленими очима. Коли вона гнівається чи хвилюється її сіро-зелені очі стають кольору соковитої зелені.

— Значить і цього разу ні, — зітхаю. — Шкода, я була майже впевненою.

У подруги не знаходиться слів, вона лише засмучено хитає головою.

— Як робота? — цікавиться, віддаючи мені картку.

— Як завжди. Шалений день.

— Каміло, ти у постійному стресі. Постійно кудись біжиш, поспішаєш, не маючи часу на себе. Потрібно відпочити, зупинитися й вдихнути повітря на повні груди. Я напишу тобі назву вітамінів, вони точно не завадять у весняний період для ослабленого організму.

— Не уявляєш як я втомилася від усього цього. Мені вже сняться ті обстеження й невтішні результати.

За п’ять років шлюбу чотири з них я бігаю від клініки до клініки, в надії зрозуміти причину чому у нас досі немає малюка. Чоловік особливо не переймається цією проблемою. Вважає, що все станеться, коли потрібно. Та мені чомусь здається, що у нього немає шаленого бажання ставати батьком. Можливо, просто себе накручую, не знаю. На мою заяву, що потрібно йти разом, категорично відмовляється та гнівається. А одного разу, після чергової сварки, повідомив, що здав усі необхідні аналізи і з його здоров’ям все добре. Відтоді почуваю провину. Мені здається, що він вважає мене винною у тому, що досі у родині немає поповнення.

Подруга прекрасно все розуміє, хвилюється за мене, намагається впевнити, що все буде добре. Що і на моїй вулиці колись наступить свято. Та, на жаль, нічим допомогти не може.
Прощаюся з Наталею та поспішаю на маршрутку. На годиннику майже шоста година і починає темніти.

Чи сумно мені? Так. Невимовно… Сподівалася влаштувати Юрі найкращий подарунок, який тільки може бути. Та, на жаль… Якщо знову почну себе жаліти, не витримаю й розридаюся прямо на вулиці.

Виходить, подарунком буде тільки електронна сигарета, яка лежить у сумці. Натяк на те, що час закінчувати з палінням. Тільки лікар інфекціоніст Юрій Власов чомусь цього не розуміє. А про візит до Наталі краще змовчу, не хочу псувати романтичний вечір.

Забігаю до супермаркету й гарячково міркую, що ж такого приготувати, щоб швидко і смачно. У підсумку купую шампанське й вирішую замовити суші, щоб не витрачати пів вечора на кухні. Через двадцять хвилин підходжу до під’їзду. Невже шалений день минув і я зараз опинюся у затишку квартири? Було б добре, якби своєї, та що маємо... У чоловіка в пріоритеті стоїть автомобіль, а я приймаю його вибір. Насправді я відчуваю провину, що не погодилася продати квартиру у Бердянську, щоб було легше зібрати потрібну суму. Але тут діло не в жадності, а в пам’яті. Це єдине, що лишилося від мого дитинства. Вона безцінна для мене, там живуть спогади, з вікна видно море та народження нового дня. Не можу я її продати.

З під’їзду виходить жіночка з песиком й притримує для мене двері.

— Ой, дякую, — поспішаю зі своїми пакунками. Підіймаюся на другий поверх й відчиняю двері. У квартирі тиша, наче нікого немає вдома. Декілька секунд стою у роздумах, а потім помічаю на поличці для взуття жіночі чоботи.

Доброго ранку, любі! Дуже цікаво дізнатися про ваші враження від початку)) Насправді, коли викладаю нову книгу, завжди хвилююся як сприймуть її читачі. Тому діліться враженнями та думками, будь ласка)) Дякую усім за активність, коментарі та зірочки, це дуже надихає)) До першого січня оновлення будуть щоденними! Приємних та затишних вихідних! Бережіть себе!



Ерін Кас

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись