Повір у диво

Глава 11 "Куди себе діти?"

Не знаю чому так розхвилювалась, побачивши його. Серце б'ється часто-часто, і вже потрібна допомога мені, а не четвертокласниці Христині. Намагаюся на нього не дивитися, але очі не слухаються, весь час косяться в той бік. Один раз знову ловлю на собі його погляд, не витримую й сама опускаю очі в підлогу. Та що ж це таке? Нічого страшного в цьому немає, ми просто спілкувалися на лавці, а потім я переночувала у його квартирі. Все! Немає причин хвилюватися, а мене аж трусить від нервів.

Діти починають виступати і я відволікаюся на них. Спочатку малеча танцює танець, викликаючи на обличчях усмішки, потім показують номера інші класи. Останніми заплановані мої. Вони самостійно виходять вперед й починають виспу пати, відчуваю полегшення, що всі впоралися зі своєю задачею. Усміхаюся, коли бачу задоволені обличчя дітей. Христинка бере мене за руку й дякує за підтримку. Така мила й добра дівчинка, що хочеться її обійняти, але стримую себе. Від хвилювання відчуваю, як починають пекти щоки. Мабуть, зараз схожа на стиглий помідор, така ж червона.

— Ми щиро вдячні нашим спонсорам за фінансування. З вашою допомогою діти можуть насолоджуватися такими прекрасними умовами, — починає говорити директор й обертається на чоловіків, що стоять позаду нього. — Будь ласка, Матвію Дмитровичу, скажіть своє слово, — звертається до мого незнайомця й запрошує жестом до мікрофона.

А чому власне "мого"? Він такий самий незнайомець для Маші та інших вчителів. Ото ти чудиш, Каміло! Швидше б це все скінчилося, хочу піти звідси.

— Вітаю усіх, — говорить Матвій своїм приємним, спокійним голосом й в цю мить переводить погляд на мене, а я забуваю вдихнути. Та візьми вже себе в руки, істеричко! Хочеться тріснути себе чимось важким, щоб очуняти. — Вдячні за такі прекрасні виступи, та підготовку до відкриття. Ми своєю чергою будемо й надалі допомагати навчальному закладу, щоб діти мали комфортні умови для навчання. Наразі ведемо перемовини з керівництвом школи, — киває на директора, а той розпливається в усмішці, — щоб за літній період реконструювати спортивний майданчик. Адже спорт — це здоров’я, не забуваймо про це, — на цьому закінчує промову й відходить від мікрофона.

Спостерігаю за ним, поки повертається на місце. На ньому класичний сірий костюм та чорна сорочка. Волосся гарно зачесане, не розкуйовджене, як при нашій першій зустрічі. Тоді наші зачіски робили вітер і дощ.

Стою й не знаю куди себе діти, ноги наче приросли до місця. Через декілька хвилин всі починають розходитися, спонсори теж. Ми рушаємо на вихід майже одночасно. Краєм ока помічаю, що Матвія затримує директор і швидко веду дітей на вихід.

— Каміло Едуардівно, — чую його голос та удаю, що не почула.

Я знаю чому так поводжусь, бо не уявляю як з ним розмовляти. Ми зустрілися не за найкращих обставин, мені соромно, що я себе так поводила. Пила з ним віскі на лавці, а потім пішла ночувати до абсолютно незнайомої людини. А навколо повно чужих очей, не хочу, щоб плітки, які тільки заспокоїлись, знов набрали обертів.

Заходимо з дітьми в клас і, після привітання з гарним виступом, всіх відпускаю додому. Урочиста частина й так затягнулася, на малечу вже надворі чекають батьки. Сама ж ще десь пів години сиджу у кабінеті, вгамовуючи свої розбурхані нерви. Ох і зустріч! Ніколи б не подумала, що ще колись зустріну цього чоловіка. У такому великому місті це просто дивовижний збіг. Коли в коридорі стає тихо, одягаюся й поспішаю додому. Сьогодні, як ніколи за два тижні, хочеться додому.

— О, Каміло, зачекай, — гукає Маша, зачиняючи кабінет. — Оце так спонсори, так? — порівнюється зі мною.

— Та якось часу не було роздивлятися. До речі, твоя малеча гарно станцювала, — кажу, щоб змінити тему, бо обговорювати спонсорів точно не збираюся.

— Так, я добряче понервувала. Бачила, що ти теж вся біла зробилася, як крейда.

— Е… так, хотілося, щоб все пройшло гарно, — знаходжу, що сказати, а Маша киває.

— Не хочеш кудись сходити? — питає, коли виходимо зі школи.

— Може іншим разом? Сьогодні маю термінові справи, — відповідаю й бачу, надворі Матвія. Він не бачить нас, стоїть біля великого чорного позашляховика й говорить телефоном. — Хоча, можемо не надовго зайти кудись, — нервово усміхаюсь, беру Машу під лікоть й тягну на вихід з території школи.

Не знаю чому він тут стоїть, але не хочу перетнутися. Не хочу виставляти на показ те, що ми знайомі, якщо це можна так назвати. Тим паче не хочу, щоб про це довідалася Маша. Вона гарна людина, але любов до пліток у неї не відняти. Будуть потім говорити про мене аж до самого звільнення. Про нього, до речі, я ще нікому не сказала. Теж не знаю, коли краще це зробити. Якась абсолютно невпевнена у собі Каміла. Ніколи не була такою емоційно тривожною, як ці два тижні.

Заходимо у піцерію неподалік та робимо замовлення. Поки його готують, говоримо на різні теми, що стосуються навчання та літнього табору для дітей. Я про нього навіть забула. Приймаю рішення, що маю поговорити завтра з завучкою та повідомити про своє звільнення, бо залишатися у столиці на літо я не збираюся.

Смакуємо з Машею піцою та розходимося по домівках. Йду неквапом, щоб насолодитися свіжим повітрям та привести думки до ладу. Це ж треба! Аж смішно, йду й сама до себе усміхаюся. Проігнорувала спонсора й не зупинилася. Директор, мабуть, був шокований, коли це побачив.
Зі спокійного, монотонного й розміреного, моє життя перетворилося у справжній шквал емоцій. Залишається лише стати їм приємними, бо зараз крім хвилювання й розпачу майже немає нічого. Мої теперішні дії зовсім не схожі на дії впевненої у собі й спокійної Каміли. Сама себе не впізнаю.

П’ятниця нічого нового не приносить. Діти й вчителі в очікуванні вихідних. Після вчорашнього свята всі заспокоїлись і день пройшов на приємній ноті. Я ж очікувала не стільки вихідних, як зустрічі з друзями та приємно проведеного часу. За два тижні самотності, страшенно скучила за подругою та спілкуванням з нею.



Ерін Кас

Відредаговано: 21.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись на передплату