Повітряний замок

8. Коли спогади рятують життя

Я  не могла повірити такій удачі.  Нас не знайшли! Ми врятовані! Повернулася до Ромена, щоб подякувати за те, що він придумав цей хід з павутиною ( якої, звісно ж, не було насправді - щоб переконатися у цьому, я про всяк випадок поводила вгору-вниз руками перед обличчям). У печері було дуже темно, тому я  не відразу збагнула, що хлопець не стоїть поруч  зі мною, як ще хвилину тому, а сидить на підлозі, зігнувши коліна і схиливши голову на руки. Майже навпомацки дісталася до нього, присіла поруч. І, торкнувшися його руки, мало не скрикнула - вона була дуже холодною. Сам він тремтів, як у лихоманці.

 - Ромене, що з тобою? - перелякано спитала я. - Тобі погано?

 - Н-н-нічого, - його зуби цокотіли. - Зараз все минеться... Та клята ілюзія забирає занадто багато енергії, а я ще й не спав усю ніч. Дуже болить голова,  а ще цей холод собачий...

 У печері справді було страшенно холодно. Просто спочатку нам було не до того, аби усвідомлювати якісь незручності. Але зараз і я вже відчувала, що ноги у тонких чобітках починають мерзнути на кам'яній підлозі, а пальці кусає мороз.

 - Зараз, - я кинулася до нього, обняла і поклала руки на голову, пригадуючи, як це робила бабуся, лікуючи хворих. Добре, що я мала пам'ять, у котрій все, хоча б раз почуте чи побачене, закарбовувалося назавжди...

Я читала всі підряд замовляння, які приходили на гадку,  а в голові пульсувала тільки одна думка - нехай Ромен живе, хай йому стане краще! Якщо з ним щось трапиться - то я також помру...

Раптом він заворушився і відвів  мої долоні від свого чола.

- Вищі сили, ну не можна   ж так викладатися, - пробурмотів він уже  своїм звичним тоном. - Ти зараз сама знепритомнієш.

 - Не бійся, зі мною все гаразд, - недбало відповіла я, хоча насправді в голові наче дзвони гуділи, а перед очима мерехтіли різнобарвні вогники. Та скоро все минуло, і я навіть спромоглася пожартувати:

 - Недарма моя бабуся говорила, що всі чоловіки невдячні. Отак стараєшся допомогти, чи можеш - а у відповідь отримуєш тільки критику...

 - Вибач, - я відчула, як він швидко притулив мою долоню до своїх губ. - Ти дійсно мене порятувала.

- І я можу попросити за це, щоб ти виконав одне моє прохання?

Тільки завдяки темряві я наважилася почати цю розмову. Вона назрівала досить давно, але при денному світлі, дивлячись йому в  вічі, я скоріше б відкусила собі язика, аніж підняла таку тему.

Він помовчав якийсь час.

 - Тільки якщо це буде завдання, яке я спроможний виконати, - відповів зрештою.

 - Тобі потрібно лише відповісти на запитання, але чесно, не кривлячи душею. - Я ковтнула слину, бо в горлі страшенно пересохло. Цілком можливо, що ми тут загинемо - чи то від  холоду, чи від спраги, тож варто перед тим розставити усі крапки  над "і".

 - Я уважно слухаю, - відгукнувся Ромен. Голос його був занадто напруженим, наче і він подумав про те саме, про що й я.

 - Скажи, будь ласка, у тебе в Столиці є дівчина?  Чи в Рейдамарі, чи взагалі де-небудь?

 - Ні, - відповів він.

 - Тоді, можливо, ти зібрався йти в монастир?

 - Ніколи не думав про це.

 - А може, ми з тобою родичі? - продовжувала допитуватися я

 - Ні, не маю нічого спільного з королівським родом, - і  через мить додав, - і з родом твоєї матері також.

 - Тоді чому ти постійно робиш вигляд, що я тобі байдужа? Ставишся до мене зверхньо, наче старший брат до кумедної маленької сестрички? Хоча навіть якби ти й не був магом і не вмів читати думки, то все одно вже тисячу разів здогадався б, що я давно в тебе закохана. Ще з часів тих наших спільних занять у королівському палаці... Але тоді робити вигляд, що нічого не відбувається, було цілком резонно. Зараз же я не спадкоємиця трону, не маю нічого за душею, як і ти. Ми, може, навіть не виберемося з цих чортових гір. То чому тобі хоча б не зізнатися в тому, що ти насправді відчуваєш до мене?

Він мовчки вислухав мій монолог. Ми сиділи так близько, що я почула, як він зітхнув.

 - Давай ми поговоримо про це, коли вже будемо у безпеці. - мовив Ромен. - Коли виберемося з цих гір і дістанемося Повітряного замку. Тоді, я даю тобі слово честі, я скажу все, що про все це думаю.

 - Я не вірю, що ми туди доберемося, - прошепотіла я.

 - А я вірю, - він трохи відсторонився від мене, - вірніше, знаю напевне. Тому не треба влаштовувати з'ясування стосунків, добре? Відкладемо це до більш спокійних часів. Зараз нам треба відпочити і набратися сил, а як тільки настане ранок - вирушити далі.

 - Тут так холодно, - мені хотілося плакати. Я тільки що, мов остання дурепа, розкрила перед ним свої почуття, а у відповідь почула холодне: "Потім поговоримо..."

 - Я міг би розвести вогонь, але тут немає ніякого палива. Хіба вийти назовні, пошукати якихось гілок?

-Не йди, - я схопила його за руку. - Це може бути небезпечно.

 - Тоді є ще один вихід, - він  узяв свою торбу, що якимось дивним чином не впала в прірву  та не згубилася під час нашої втечі.  Дістав звідти книгу в чорній шкіряній палітурці і якусь мить замислено дивився на неї. Потім підняв руку...

 - Ні! - вигукнула я. - Ми не маємо права цього робити! Навіть, якби від цього залежало наше життя... А вона все одно нас не порятує, бо згорить дуже швидко.

 - Я не можу спалити її, - погодився Ромен. - Не я один приклав руку до її створення. Було переді мною немало інших людей, і, мабуть, хтось писатиме її й після мене. І в цій книзі я прочитав одну історію, про далеке минуле. Колись був один правитель, який вів війну проти власного народу. Він побудував багато в'язниць і запроторював туди усіх, хто, нібито, був незадоволений його владою. Поскільки незадоволених було не так і багато, то він почав заохочувати одних людей, щоб вони доносили на інших. Таким чином, в'язниці завжди були переповнені, а народ жив у страхові і покорі перед своїм володарем. Так-от, якось був сильний мороз,  а правитель вирішив улаштувати у своєму палаці свято. Тільки йому не подобалося, що дорога, яка вела до палацу, була неосвітлена, тож гості могли заблукати. Тоді він наказав узяти в'язнів і поставити вздовж дороги з ліхтарями, щоб вони стояли непорушно і освітлювали шлях, аж доки учта не закінчиться, і всі гості не роз'їдуться по домівках. Свято тривало багато годин, і, зрештою, майже всі в'язні, які виконували роль живих ліхтарів, загинули від лютого холоду. Тільки один залишився живим. Правитель здивувався з того, подумав, що чоловік, певно, знає якісь чари. Він наказав привести його до себе і почав розпитувати, в чому полягає його таємниця. Як йому вдалося вижити там, де сотні його товаришів загинули? А в'язень відповів: "Я думав про те, що колись моя земля буде вільною, і ця думка зігрівала мене."




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше