Глава 2

— Лорде Кроудлер, нам потрібно буде влаштувати більш ретельний допит, — вставляє Трульє.

— Так, звісно. Але давайте завтра. На сьогодні в мене ще є плани.

Я разом із цим Кроудлером залишаю будівлю відділку.

Перед нею стоїть карета, до якої ми й прямуємо. Повітря свіже та чисте. Вуличка невелика. Дорога вимощена бруківкою, а будинки маленькі й сірі.

Я дихаю, рухаюся, розмовляю. Ніколи б не подумала, що ці миті будуть найщасливішими в моєму житті!

Ми сідаємо в карету.

Лорд Кроудлер вельми похмурий чоловік.

І за весь час він не промовляє жодного слова. Але я безмежно вдячна йому за свій порятунок. А інше вже неважливо. Ну, майже. Я зовсім не знаю чоловіка, який розчаклував мене.

Я захоплено розглядаю місто крізь вікно. Тут усе таке похмуре, темне. Трохи віє готикою.

Колеса стукають дорогою, а я прислухаюся: хоч би вони не відпали.

— А що це за місто? — питаю я в Кроудлера.

— Грінстрейн, — відповідає він, продовжуючи вдивлятися у вікно.

— Ясно. А це велике місто?

Кроудлер кидає на мене швидкий погляд.

— А якою ще може бути столиця королівства? — і знову відвертається до вікна.

— Мене Рита звати, — продовжую я розмову. — А вас?

Але щось чоловік не такий товариський, як мені думалося. Навіть хочу перепитати, але він відповідає:

— Вейланд. Помовч.

Я тільки хочу сказати «приємно познайомитися», але не можу. Я знову під владою його наказу. Я похмуро й зі злістю дивлюся на нього. Його погляд з-під примружених вій такий холодний, що мимоволі викликає сироти шкірою.

Показую знаками, що не можу говорити, але йому байдуже!

— Дуже добре… — Вейланд примружується.

Це жахливо! Уже краще стояти лялькою й показувати цьому світу все, що я про нього думаю!

Може, я даремно сказала у відділку, що хочу ходити живою, а не стояти лялькою? Хто знає, що він за людина? А я так необачно кинулася у воду, не знаючи броду!

— Дивись мені в очі й розв’яжи зав’язки попереду, — він киває на мої груди.

На мені темно-зелена довга сукня. Попереду в неї декоративні зав’язки, які лише підіймають груди, а щоби повністю зняти плаття, його потрібно розв’язати позаду.

Але його зелено-карі очі дивляться в мої. Руки тремтять, але я не можу не підкоритися. Хоча хочеться схопитися і тріснути його. Але я ні слова сказати не можу, лише пропалюю в ньому дірки поглядом.

Гучно видихаю, коли тиск на грудну клітину слабшає. Під сукнею ще є сорочка з глибоким вирізом, і лише вона приховує зараз мої груди.

— Все, досить із сукнею, — каже Вейланд. — Сядь до мене на коліна.

Не можу чинити опір, а ситуація гірше не може бути. Просто гад, мерзотник, негідник!

Я поруч із ним. В очах збираються сльози. Ноги підгинаються.

Кошмарний сон, де видно тільки сталеві очі чоловіка. На коліна… Просто нестерпно.

Але я роблю зусилля й сідаю йому на коліна.

Це дозволяє мені помітити тінь посмішки на його обличчі. Його запах проникає в ніздрі. Пахне чимось деревним із тонкою ноткою мускусу.

— Розстібни мені ремінь, — продовжує він.

Він що, замислив прямо ось тут, у кареті? Перевірити ляльку для того самого?

Але я не можу зупинити себе. Намагаюся, пручаюся. Зрештою, це моя кінцівка. Вона зобов’язана мене слухатися! Ні, не можна, погана рука! Пальцями торкаюся металевої пряжки. Холод протвережує, а я не знаю, що буде далі. Хоч і здогадуюся. Ось що я хотіла від цього світу? Що мені все на блюдечку з блакитною каймою буде? І все це через того чаклуна, який зробив із мене слухняну ляльку для пана?

Згадую слова чаклуна, коли потрапила до нього вперше. Я щось муситиму зробити з господарем. Тільки що, якщо господар контролює кожну мою дію?

Я все ще дивлюся в холодні очі, чекаючи наступної команди. Усередині все завмирає, але я не здамся. Не заплачу, не через нього.

— Дай мені ляпаса, — тихо шепоче він.

Мить — і мою руку перехоплюють, а потім і другу.

— Команди скасовані, — звучить наступна команда.

Мої руки в його руках, а м’язи розслабляються.

— Ви з глузду з’їхали? — обурююся я, сидячи в нього на колінах.

Мої руки відпускають, а я гарячково починаю зав’язувати плаття.

— Вищий ступінь проявлення емоцій доступний тоді, коли людину змушують виконувати щось, що ґрунтується на ницих інстинктах.

Я стискаю зуби. Ось же експериментатор. Стає зовсім некомфортно.

— Мабуть, ти справжня людина в ляльці. Чи то свідомість перенесли, чи то…

— Я людина, усе, що ви бачите перед собою — це той набір генів, з яким я народилася! — я жену непрохані сльози. — Не треба мене перевіряти на це кожного разу.

— Генів? — примружується він.

— Набір особливих рис, що передається від батьків до нащадка, — пояснюю я.

Так, заспокойся, Рито. Раптом що, ще встигнеш тріснути цього Вейланда. З будь-якої дупи завжди є вихід. Навіть якщо його спочатку не видно.

— Ясно, — примружується він. — Тобто ти не лялька, проте ти не знаєш про Грінстрейн…

Треба бути спокійною, але як зберігати спокій у такій ситуації, якщо він може мені наказувати на кожному кроці?

— Амнезія, — видихаю я. — Я нічого не пам’ятаю, крім того часу, коли я була в лігві чаклуна…

— Брешеш, — зараз же говорить він.

— Чому ви так вирішили? — здіймаю на нього погляд.

— Ти стискаєш плаття, а ще відводиш погляд. Тим паче я пам’ятаю, як ти дивилася у відділку. Тоді ти не брехала, — він смикає куточком губ.

— Я… — починаю й зараз же хмурюсь.

Тобто він ще тоді зрозумів, що я не лялька, а це все перевірка була? Дивний він.

— Так, власне, мені начхати, хто ти й звідки. Нехай навіть ніколи не чула про Грінстрейн.

— Чудово, — хмикаю я. — У нас є шанс роз’єднатися й позбавити мене від цієї ляльковості?

— А що мені за це буде? — його брова злегка здіймається. — Мої послуги коштують дорого.