Глава 3

Сірі будинки змінилися яскравішими.

Дуже схоже на дачне поселення. Місце нашої зупинки — світлий двоповерховий будиночок із темно-коричневим дахом. Він обгороджений кам’яним парканом із металевими дверима.

Першим із карети виходить Вейланд і простягає мені руку. Я приймаю. Гарячий дотик проноситься кінчиками пальців.

— Ви — лялька, — каже Вейланд. — У вас лише дві фрази — «Так, мій пане» і «зроблю, мій пане».

— Але у відділку вже бачили, що я не лялька, — шепочу йому.

— Вони будуть мовчати. Тим паче тримати доказ, який виявився живим, у відділку немає сенсу, — він підставляє свій лікоть.

Я хмурюсь, але не сперечаюсь. Приймаю його руку. Хоча дуже дивно. Я ж жертва, а доводиться грати не свою роль. Або в цього лорда Кроудлера є така влада, що він може що завгодно наказувати слідчим? Ну, або він просто буде тримати мене поруч через цей зв’язок. Ох, це тільки мої домисли.

Так ми й прямуємо до будинку.

Доріжка усипана гравієм. З боків від неї ростуть білі квіти. Господарю будинку, мабуть, подобається все таке яскраве і світле.

— Лорде Кроудлер! — не встигає він постукати, а двері вже відчиняються.

На порозі стоїть світловолоса жінка років тридцяти п’яти. У її рожевої сукні настільки відверте декольте, що мої розв’язані зав’язочки починають здаватися самою цнотливістю.

— Я на вас вже зачекалася, — вона мало не чіпляється в нього, але тут помічає мене.

Здається, її захоплення стає ще сильнішим, а в погляді з’являється така зарозумілість. Я ж вдаю із себе ляльку. Як і домовлялись з Вейландом. Жахлива ситуація, але я маю слухатися його! Усе ж може бути простішим. Втертися в його довіру, а потім він мене й відчаклує від себе. Якщо вдасться. А то його слова про те, що контролер злився, мені не дуже подобаються!

— Так, пані Леандер, — холодно відповідає Вейланд. — Чим я можу вам допомогти?

— Ви так вчасно прийшли, — вона картинно закочує очі й підносить руку до чола.

Її груди підстрибують слідом за її рухом, що не залишається непоміченим Вейландом. Але з його погляду не зрозумієш, подобається йому таке, чи ні.

У-у, брудні прийомчики, мадам. Усе я знаю. Ще й тхне від неї парфумами з фруктовими нотками.

— А це хто?

— Лялька, — холодно відповідає Вейланд.

— Ваша? — дамочка якось здивовано дивиться на нього. — Жива жінка подарує вам значно більше задоволення.

— Так, ось подарували ляльку. Перевіряю її властивості, — відповідає він. — Давайте ближче до справи. Що у вас сталося, якщо ви викликали мене?

Так, я шикарний подарунок. Але якщо я лялька — зберігаємо кам’яне обличчя.

Нас проводять у будинок. Господиня раз у раз виляє дупою перед Вйеландом. Я ж розглядаю гарний інтер’єр, раз у раз позираючи з боку в бік. А тут дуже просторо й гарно. По-дівчачому навіть.

— Ви можете залишити ляльку в коридорі, — каже пані, знову хмурячи свої брівки.

— Ні, лялька піде зі мною, — відповідає Вейланд.

А я тут злегка напружуюся. Так і хочеться його тріснути за ляльку, але доведеться терпіти.

Пані Леандер фиркає.

— Вона у вас зовсім як жива виглядає, але гаразд. Річ не в цьому. Як ви встигли помітити, сьогодні немає слуг, — починає вона.

Так, я теж це помічаю. Ніби як будинок багатий…

— Я відправила дворецького за продуктами, — продовжує вона. — Вся річ у тому, що в мене почали зникати коштовності. Це точно хтось із моїх служниць, які прибираються в мене в кімнаті, але спіймати я нікого не можу. Дуже прошу вас допомогти мені.

Я переводжу погляд на Вейланда. Він таким займається? Тобто такий крутий лорд, якого навіть слідчі бояться — і ловить слуг?

— Повісьте захист на ваші коштовності.

— Я вішала! Це перше, що я зробила, але вони однаково зникають. Пане Кроудлер, я прошу вас, огляньте мій будинок, — вона мало не хапає його за руку, але він ледь помітним жестом уникає цього.

— Ви знаєте, скільки коштують мої послуги?

Хм, це якийсь дуже меркантильний дракон, однак. Усе, я зрозуміла! Він крутий дракон, але бідний. Його кличуть, щоби він усе розв’язував, але він однаково бере гроші за свої послуги. А ще він мляво реагує на жінок. Хм, от і чудово! Чаклун казав, що я потраплю до господаря, і там зі мною можуть багато чого робити, а тут мені щастить. Вейланд не чіпатиме мене! Можна видихнути.

— Так, але я прошу вас. Мені тільки недавно подарували коштовності.

— Я зрозумів. Покажіть, де вони у вас зберігаються.

— А лялька з вами?

— Так, — повторює Вейланд. — Без ляльки я нікуди не піду.

***

Кімната пані Леандер у світлих яскраво-жовтих тонах. Біля стіни стоїть величезне двоспальне ліжко. Купа квітів розкидані й тут, і там. Навіть на підвіконнях хащі зелених ліан й рожевих квітів.

— Ось тут я зберігаю свої коштовності, — вона підходить до величезної скрині, що стоїть у вінтажній шафі.

Вона насилу ставить її на тумбочку біля ліжка. Довго вовтузиться в ній і дістає невелике кольє з рубінами.

— Ось бачите. Тут не вистачає пару каменів, — вона показує на невеликі чорні гнізда.

Вони настільки маленькі, що я б навіть не помітила, що звідти щось повиколупували.

— Хтось краде мої коштовності. І мені здається, що це хтось зі слуг! Але магія нікого з них не ловить. Ось пастка, — вона торкається скриньки.

Та злегка іскриться ледь помітними блискавками. Наскільки я знаю, вони здатні паралізувати будь-кого. Чаклун користувався подібними пастками в себе в лігві. Звірів ловив ними.

Тут принцип такий же.

— Серед слуг є дракони? — запитує Вейланд.

— Що ви! У жодному разі. Тільки люди.

— А з-поміж тих, хто до вас ще приходить?

Жінка густо червоніє і відводить погляд.

— Що ви, пане Кроудлер, як ви могли подумати, що до мене… — артистично продовжує вона, але я б сказала, що переграє.

— Давайте по факту. Я тут у справі, а не для ігор.