Глава 4

Ліола скептично на все це фиркає, але все ж погоджується на ідею Вейланда.

Хоч і не відразу. Бачте, я занадто страшна! А потім вона знову хотіла переконати лорда Кроудлера залишитися, але той сказав, що поставив на мене стеження.

Мене ставлять біля стіни так, що я дивлюся прямо на скриньку.

Проте потім господиня будинку пів вечора перемальовувала мені макіяж. Чаклун із цим навіть не заморочувався. От із тим макіяжем, з яким я перемістилася сюди, з тим він мене і зробив лялькою.

Скажу чесно, стояти в цьому будинку — це найнудніше, що взагалі могло статися в моєму житті. Навіть лінійка в школі не була настільки нудною, як стояти й витріщатися на скриньку.

У такому стані я не сплю. Чесно, навіть не знаю, чому не збожеволіла через подібний стан. Мабуть, моя психіка сильніша, або чаклун зробив так, що я не можу впадати в паніку.

— Як жива, — дає свій вердикт Ліола. — Не знала б, що лялька, точно за живу зійшла б. Де ж твій контролер?

Пані Леандер раз у раз ходить навколо мене. Навіть чіпляє до моєї сукні якісь брюлики свої. Перевіряє, як вони блищать. Дорослій тітоньці залишили лялечку, називається.

Її долоня загоряється яскраво-помаранчевим свіченням, коли вона спрямовує її на мене. Хмуриться, поки водить рукою.

— Та ти точно лялька. Але чому без контролера? Я б тебе увімкнула.

Чути дзвін дзвіночка. Ліола завмирає. Усмішка ковзає її обличчям.

— Пані Леандер, там пан Брик прийшов, — чується голос за дверима кімнати.

— Чудово! Зараз вийду.

Поправляє зачіску біля дзеркала і знову кидає на мене погляд. А я що? Я нічого. Стою, дивлячись на її скриньку. Якщо все вдасться, то вже завтра я буду знову ходити. А якщо Вейланд не прийде? Ні, він точно прийде забрати гроші за роботу, а ось мене… Ой, ні. Рито, навіть не смій про таке думати. Усе буде добре.

Я прислухаюся до тиші, що ж там відбувається в кімнаті. Незабаром двері відчиняються.

— О, Мішель. Я так довго тебе чекала, — Ліола втягує чоловіка в кімнату.

— Ха, Ліоло, дівчинко моя, — усміхається він. — Я теж не міг дочекатися зустрічі з тобою.

Фі, і це вона Вейланда хотіла залишити сьогодні на ніч? Який жах. Хоча, що жахливого? Молодець паняночка. Свого не проґавить.

Як же добре, що я не дивлюся в їхній бік.

— О, а це в тебе що? Лялька? Люба, я не думав, що ти любиш таке.

— Так, це нова лялька з ательє, — тут же вставляє пані Леандер і підходить до мене. — У них нові колекції й ідеї. Тепер переодягають ляльку, приносять додому в потрібному платті, а я вже можу розгледіти плаття з усіх ракурсів і прийняти рішення. Тим паче вона дуже схожа на мене. Тільки старшою виглядає.

Гей! От не треба тут.

— Ну треба ж.

Боковим зором помічаю злегка облисілого мужика років сорока-сорока п’яти. Він так розглядає то мене, то Ліолу, що стає трохи ніяково. Дотик руки до моїх сідниць я майже не відчуваю. Все-таки тканина моєї сукні досить щільна.

— Так, не чіпай її. Мені ще віддавати її.

— Так ми можемо розважитися разом із лялькою. Запустиш контролером.

— Пане Брик, яке нерозсудливість! — обурюється Ліола. — Я не насмілюся зачепити чужу ляльку.

Ось-ось! Я чужа лялька. Хоча сама погодилася тут залишитися. Ось же збоченець. І це тішить, що в мене контролер незрозуміло де.

— Ліоло, нумо трохи побавимося? Я оплачу всі витрати за неї.

— Іди до мене, мій драконе, — вона відволікає його, як може.

Тепер розумію, чому. Я ж все-таки від Вейланда. Не дай Боже чіпати його річ.

Одяг шарудить. Ой, фу. Мені під ноги падають чужі штани.

Ліжко хитається, скрипить, а я хочу заплющити очі. Жахіття. Життя мене до такого не готувало явно.

І поки вони пихтять, я намагаюся щосили абстрагуватися. Боже, сором. Навіть намагаюся знову викликати спогади про чаклуна. Але раптом все закінчується.

— О, ти просто арр, мій драконе, — хвалить мужика Ліола.

Матінко моя рідна. Там щонайбільше зо дві хвилини минуло.

— Ох, люба, ти як завжди — вогонь. Не могла б ти принести мені води? — запитує він.

— Так, мій хороший.

О, так вона з задоволенням ходить за водою, замість того, щоби покликати слуг? Як сьогодні вдень: її просив Вейланд, і вона пішла.

— Люба, — кличе її Брик, коли вона вже дійшла до дверей. — І принеси що-небудь попоїсти.

— Так, звісно, — у голосі Ліоли чується усмішка.

Щойно за нею двері зачиняються, як Брик миттю підскакує. Ура! Ось і злодюжка. Товсті пальці тягнуться до скриньки. Я вже думаю, що зараз спрацює пастка Вейланда, але нічого не відбувається. Точно. Це ж дракон, якщо вірити Ліолі. Звісно, на нього параліч не спрацює. Так само як і не спрацював на Вейланда.

Брик дістає з кишені камзола якийсь ножик і дуже обережно виколупує камінчик. Точніше, навіть не камінчик, а знімає стружку з одного. Зовсім дрібні пилинки. Але тут на його долоні спалахує яскраве світло й за секунду згасає. На його долоні лежить зовсім маленький камінчик замість пилу. Він його кладе в невелику коробочку й зачиняє. Лягає в ліжко як ніде нічого.

Ліола повертається в кімнату з тацею.

— Любий, ось їжа, — єлейно відгукується леді Леандер.

І мені б… Хоча я востаннє їла три місяці тому — і то шаурму. Та нічого. Мені однаково в такому стані їсти не хочеться.

— Ти ж моя господине.

Не знаю, скільки вони так просиділи, але незабаром Брика відправляють геть.

— Ох, люба, я завтра до тебе не зможу прийти, — каже він.

Звісно, йому ж ще коштовності продавати.

— Любий, я чекатиму на тебе в будь-який час, — у її голосі чується награний смуток.

Ліола ще трохи крутиться біля дзеркала, перевіряє ще раз, як плаття сидить на мені, і лягає спати.

День минає спокійно. Хіба що служниця лякається мене в кімнаті своєї пані. Вона теж підходить і крутиться біля скриньки. Але вона ж нічого не дістає звідти. Тільки, схоже, що пил.