Глава 5

Як шкода, що я стою спиною й не бачу картину, що розгортається. Двері в кімнату мало не вилітають.

— Ти! — гаркає Ліола. — Так це ти весь час крала мої коштовності!

— Пані Леандер, я не розумію, про що ви, — намагається виправдатися нещасна жінка. — Я просто прибиралася.

— Ти та, що крала в мене коштовності! — верещить Ліола. — Забирайся геть!

— Але, пані, я прошу вас! Я б ніколи й ні за що…

— Геть, я тобі сказала! І щоби мої очі тебе не бачили!

— Але, пані Леандер! У мене діти маленькі… прошу вас.

— Ні! Ще чого. Я негайно викликаю варту. Гансе! Затримай цю злодійку.

Служниця голосно реве. Якби моє серце могло тьохнути, воно точно це зробило б. Адже служниця не винна! Але про це знаю тільки я.

Де ж Вейланд? Він має допомогти!

Але його все немає. І Ліола не заходить до своєї кімнати протягом дня.

Раптом лорд Кроудлер взагалі не прийде? Лялька з воза — коню легше. Він же не зобов’язаний цього робити. Скаже Ліолі, що вона може робити зі мною все, що хоче.

Час спливає так, ніби його тягнуть на собі черепашка й равлик. Причому в різні боки.

Я знову згадую лічилки, кручу в голові різні сцени з фільмів і книг. Загалом, роблю все, щоби не збожеволіти. З чаклуном було живіше. Він був поруч і щось розповідав, а тут нікого.

А потім він привів ще трьох дівчат, з якими хотів зробити те ж саме, що й зі мною.

Усі три місяці він намагався зробити їх такими, як я. Довго лаявся, що не виходить.

Але щось пішло не так. Я спробувала допомогти дівчатам втекти, поки чаклун не бачив, що ми робимо. Але дівчата були занадто залякані й не захотіли йти. І поплатилися життям. Чаклун шаленів, рвав і метав. Навіть мене хотів вбити, але повернув на місце, тому що я була його найвдалішим експериментом навіть попри те, що я намовила втекти інших.

Страшно подумати, але якби тоді не прийшли правоохоронці, то стояла б я там ще довго. Чаклун хотів мене продати якимось панам. Він би так просто мене не залишив у жодному разі!

Того дня, коли мене знайшла варта, чаклун встиг втекти. Він кинув на підлогу якісь камені й під ними розцвіло блакитне сяйво. Він ступив туди разом із двома іншими дівчатами й зник, залишаючи халупу. Що сталося з третьою — я не знаю.

А потім відділок і Вейланд. Я усміхаюся від того, як він просить мене звертатися до нього.

«Мій пане». «Мій володарю». «Мій пластиліне».

Стоп! Я знову рухаюся. І дихаю. Світ наповнюється яскравими барвами й радістю. Я видихаю. І зараз же завмираю. Мені ж не можна рухатися! Ще помітить Ліола і буде скандал. Адже лялька не може рухатися без активації контролера.

Я прислухаюся до важких кроків, які вистукують в одному ритмі з моїм серцем.

— Лорде Кроудлер! — пищить Ліола. — У мене там не прибрано ще в кімнаті.

Я пирхаю. Прибрано. Служниця добре прибрала. Особливо після її коханця. Тільки зі скринькою бідній жінці не пощастило.

Двері в кімнату відчиняються.

— Леді Ліоло, я прийшов за лялькою, — голос Вейланда звучить за моєю спиною. — Тим паче якщо служниця чіпала коштовності, то мені потрібно все обстежити.

Я видихаю, намагаючись не смикатися. Будь ласка, давайте швидше, я не можу так довго стояти. М’язи наливаються свинцем, адже руки я тримаю трохи у висячому положенні. Незручно до жаху.

Гарячий дотик чоловічої руки до моєї спини — і я починаю гучно дихати. Дивлюся в очі Вейланда й усміхаюся.

Але холодний погляд не дарує мені задоволення відчути радість від зустрічі.

— Так, мій пане, — починаю я, переводячи погляд на скриньку.

— Лорде Кроудлер, немає сенсу все оглядати. Злодійка знайдена, а мені… — вона затихає, награно схлипуючи.

— Чудово. Я забираю свою ляльку, якщо ви знайшли того, хто вкрав коштовності, — каже Вейланд, переводячи погляд на Ліолу.

Та миттю випинає свої груди. От гарна жінка, але він якось на неї зовсім не реагує. А може, він не може реагувати? Раптом йому жінки не подобаються? Або взагалі тільки чоловіки?

— Так, звичайно, лорде Кроудлер. Це просто немислимо. Моя служниця, яка тут працювала так давно — і така підстава. Мені доведеться шукати нову. Ох, сподіваюся, що скоро надійдуть у продаж ляльки-служниці за прийнятними цінами. До речі, а ви собі не брали таку служницю?

— Ні. Віддаю перевагу ручній роботі, — знехотя відповідає чоловік.

Він підходить до скриньки й знову торкається до неї.

— Лорде Кроудлер, а навіщо її чіпати? Адже злодія спіймали.

— Так, мій пане, — з притиском кажу я.

Ліола верещить. Тут навіть я не стримуюся й озираюся на неї.

— Ох, вибачте, вона так несподівано заговорила, — вона торкається своїх грудей, важко дихаючи.

— Так, дійсно, захист зламали, — Вейланд і вухом не повів на зойки Ліоли, продовжуючи копирсатися в скриньці.

— Так, мій пане, — знову повторюю я. — Я тут для вашого задоволення.

Ні, ну а що? Лялька для утіх, отже, і фрази відповідні!

Вейланд кидає на мене короткий погляд, але навіть від нього мене проймає тремтінням. А як Ліола дивиться! Явно бачить суперницю. Але в нас мужик, який взагалі не ведеться!

— Зірвали недбало. Непрофесійно, — випрямляється він нарешті.

— Так, мій пане, — додаю нотку роздратування в голос.

— Тобто це сталося сьогодні, коли служниця прибирала? — уточнює він у Ліоли.

— Я вже відправила її до відділку. Злодій має сидіти у в’язниці.

— Так. Мій пане, — вставляю я, цідячи крізь зуби.

— О, подивіться на неї. Як розмовляє, — фиркає Ліола на мене. — Може, ви її прибиранню навчіть?

Я закочую очі. Мої функції прибирання, прання, прасування й готування вкладали мої батьки, а не моя лялькова особливість!

— Це від мене не залежить, — Вейланд хмуриться і простягає мені носовичок.

Я здивовано дивлюся, але приймаю його. Крапельки якоїсь дивної рідини капають на підлогу з мого носа. Ні, не кров, а щось такого помаранчевого кольору. Я зараз же витираю щось під носом. На хустці залишається яскраво-помаранчевий слід. Що це? Чому я навіть не відчула, що в мене щось тече?