Глава 6

— Сам трохи не очікував, але що поробиш. Отже, — Вейланд торкається моєї скроні.

З голови виходить ледь помітний туман, який показує картинку. У ній видніється шкатулка.

— Покажи час, коли до скриньки хтось доторкнувся.

Я трохи дивуюся, але не даю взнаки. Починаю згадувати, як Брик підходить до скриньки й колупає її. Але зображення показує зовсім інше! Та ж ніч, те ж приміщення, але до скриньки наближається не Брик, а незнайома жінка років сорока. Та сама служниця! Вона зламує шкатулку й бере коштовності. Так само як це зробив Брик.

— А… — починаю я і картинка збивається.

— Тс-с, просто покажи вчорашню ніч, — каже Вейланд холодним голосом, від якого в мене сироти шкірою.

— Ну ось! — вставляє Ліола. — Я ж казала, що це служниця.

Жінка стоїть з іншого боку від Кроудлера й поглядає на зображення через його плече. Я знову концентруюся, але стає гірше.

Я ж можу сказати, що це не служниця, але я пам’ятаю, які дві фрази я можу говорити. Раптом це перевірка? Я ж не можу ось прямо зараз схибити. Але й жінка не винна.

— Так, дійсно, підтвердилося, що це була служниця, — відповідає спокійно Вейланд. — Пані Ліоло, а скажіть, будь ласка, хто крім слуг був у нічний час у вашому домі о першій годині ночі?

Ліола густо червоніє.

— Як це хто? Я одна була. Ви хіба не бачите з видіння? — вона киває на туман із картинкою. — Я в цей час вийшла перекусити й випити води.

Ліола смикає край коміра, а потім опускає руку до грудей. Але Вейланд хоч і спостерігає за її діями, але з його витримки не скажеш, що він ведеться.

— Ваша служниця Люсі — наскільки я пам’ятаю, її саме так звати — взялася до роботи сьогодні вранці. Всю ніч вона була зі своїм чоловіком, — каже Вейланд. — Власне, він уже все підтвердив сьогодні у відділку.

— Ну, правильно. Він, звісно, буде покривати свою дружину, — обурено підкидає руки Ліола.

— Події, які показав запис, сталися вночі, — продовжує Вейланд.

Ліола переводить погляд на мене.

Тобто вона взагалі не хоче зізнаватися, що була вночі з чоловіком?

— Отже, вона вночі й прийшла, — невпевнено каже жінка. — Можливо, у вас лялька барахлить.

А ось зараз прикро. У мене тут і так чоловік з ідеальною зовнішністю й зарозумілістю невизнаного генія, а мені ще й вижити в чужому світі треба!

— Пані Леандер, прошу оплатити мою роботу, — Вейланд ніби пропускає повз вуха її тираду.

Ліола фиркає. Її рука торкається декольте, коли вона дивиться йому в очі, але зараз же відсторонюється.

— Ми могли б домовитися інакше.

— Пані Леандер, — знову повторює Вейланд. — Мої послуги дорогі. Ви мене викликали саме для того, щоби я знайшов того, хто краде у вас коштовності.

Він витримує паузу, а Ліола смикається. Вона ж знає, хто це зробив. Уже не відкрутиться, як би не хотіла.

— Гаразд, — вона відходить до шафи й дістає звідти мішечок. — Прошу, лорде Кроудлер, сподіваюся, що наступного разу ми зустрінемося за інших обставин.

Ох, нічого собі. Ось це ми заробили. Я не зводжу очей із мішечка, який Вейланд ховає в кишені свого камзола.

— На все добре, пані Леандер, — говорить він.

── ✦ ──

Лорд Кроудлер не каже нічого, коли ми виходимо з дому пані Леандер. Ледве втекли від цієї вельми вразливої жінки. Ще б пак: у ляльки живіт бурчить, оплату за послуги ледве віддала. Жах якийсь.

— Служниця не винна, — шепочу я.

Ми вже в кареті, яка повільно тягнеться жвавою вулицею.

— Це я вже зрозумів. Філігранна робота. Так вміло обійти захист ще вміти треба, — каже Кроудлер, дивлячись у вікно. — Але нічого. Я її ще виведу на чисту воду.

— А якщо я бачила того, хто це зробив? Він же напевно не вперше приходить до пані Леандер.

— Ти всього лише лялька, — каже Кроудлер, погладжуючи пальцями підборіддя.

— Але я не лялька, і я вам допомогла.

— А, ну так.

— Це дійсно було б чудово, якби ми якось відчепилися одне від одного.

Вейланд кидає на мене короткий погляд.

— Мені байдуже. Це потрібно тобі, — холодно відгукується він. — І ти не маєш стільки золота, щоби я зайнявся твоєю справою.

— Але я можу вам допомагати. Як із пані Леандер, — серце шалено б’ється в грудях.

— Я скористався твоєю допомогою, хоча й так знав, що служниця — звичайна людина, й туди не полізе. Варта сьогодні її відпустить.

— Ясно, — видихаю я й наважуюся на легкий блеф. — Але все ж, попри те що я дійсно людина, а ви не єдиний дракон… в мене все ж є шанс потрапити до когось більш поступливого, хто мені допоможе. І навіть змириться з тим, що я людина.

Я знову дивлюся на хустку з помаранчевими слідами. Що зі мною? Але я все одно йду ва-банк. Уважний, холодний погляд ковзає по мені.

— Ви не зможете мене залишити ніде, крім відділку. Адже я — свідок, — кажу я. — Отже, вам доведеться або носитися зі мною, або повернути мене туди. Але панове стражники без вас не зможуть мене вмикати.

У його очах просто лід, який затягує мене в арктичну пастку, але я не відводжу погляд. Не можна. У жодному разі. Я не визнаю поразки.

— Ти перетворюєшся на ляльку. Той, хто з тобою це зробив, запустив незворотні процеси. Твій організм твердіє до лялькоподібного стану. Незабаром ти вже не будеш людиною, — каже він, а всередині мене все завмирає від дикого жаху. — Це відбувається, коли ти залишаєшся лялькою.

Я нервово ковтаю.

— І навіть я не знаю, як цьому запобігти, — закінчує він і знову відвертається до вікна.

— Я розумію, що я вам ніхто, але прошу вас. Допоможіть мені, — я стискаю руки в кулаки.

Уявити собі не можу, що це кінець. Я стану лялькою, прив’язаною до того, кому я не потрібна!

Моє тіло вкриється матовістю, яку можна зробити тільки у фотошопі або масками в соцмережах. Жодної зморшки або проблем із внутрішніми органами. Ага, просто мрія! Але не в моєму випадку. Раптом навіть мій розум зникне?