Глава 7

Все ж жахливе місце, ці відділки варти. Будівля відділку, у якому я зустріла Кроудлера, була величезною й гарною, але зараз ми під’їхали до маленького, темного й непримітного будиночка.

Мені доводиться поспішати за Вейландом із його широким кроком. Спідниця плутається кожного разу, і мені доводиться притримувати її. Добре, хоч йти недалеко. Відділок тут невеликий.

— Добрий день, я хочу внести заставу за Франциску Орун, — каже Вейланд і дістає мішечок, який дала йому Ліола.

На стіл перед хлопчиною падає кілька золотих монет. Судячи з погляду хлопця, він такі гроші вперше бачить зблизька.

— Так, звісно, — тягне молодий стражник, що сидить за столом. — А хто вносить?

— Вейланд Кроудлер, — холодно говорить він.

— Добре, — тягне хлопець і дістає списаний папірець. — Франциску Орун затримали за підозрою у крадіжці у своєї господині — пані Леандер. Коштовності на суму…

— Пані Орун не винна. Оформляйте заставу. Я ручуся за неї, — каже Вейланд.

Ха, так ось що відбувається. Виявляється, він узяв гроші у Ліоли, щоби відпустили її служницю. Цікаво. А мою справу тоді чому не хоче взяти? А, ну так. За мене ж нікому заплатити.

Загалом, усе зрозуміло. І просто. Мені потрібно почати заробляти гроші в межах десяти кроків від Кроудлера! Відмінний план і простий, як п’ять копійок. Простіше заробляти з ним — он скільки йому платять. Стати його помічником, який буде дивуватися кожного разу: а як ви розкрили це, пане!

Незабаром із сусідніх дверей виходить жінка. Я ледве впізнаю ту служницю, яка була в будинку Ліоли.

Під її втомленими очима залягли тіні, а сама вона стискає темне плаття. Вона з жахом позирає на всіх нас. Її погляд затримується на мені. Я вловлюю здивування.

— Пан вніс за вас заставу, — повідомляє їй стражник.

Жінка здивовано дивиться на нього. У її очах застигають сльози. Вона мало не кидається на коліна.

— Дякую вам, лорде Кроудлер.

Але навіть у такій ситуації цей айсберг ніяк не реагує. Я опускаю погляд на його руку, помічаючи невелику білу пляму. Вона в нього була до цього, чи ні? Просто ця ділянка шкіри дуже схожа на лялькове покриття, як у мене.

— Я дам рекомендаційний лист своєму знайомому, — спокійно каже Вейланд. — Він зможе прийняти вас на роботу. Чекайте.

Не чекаючи відповіді здивованої жінки, лорд Кроудлер повертається й прямує до виходу.

Я злегка завмираю, але зараз же прямую за ним.

Ми повертаємося в карету. Усе ж є в ньому хоч щось хороше, якщо виручив жінку з в’язниці.

Найгірше в цій ситуації не моє становище, а те, що мій шлунок знову нагадує про себе. Але до цього сноба на кульгавій кобилі не під’їдеш. Ну, зрозуміти його можна. Йому такий подаруночок і поготів не потрібен.

І Вейланд такий черствий, як сухар, залишений на столі на місяць. Невже в нього ні краплі співчуття? Хоча чи має він співчувати? Усі люди завжди самі по собі.

— Я в останню чергу буду займатися вашою справою, — спокійно каже він, позираючи у вікно. — Ви мусите бути тихіше води й нижче трави. Якщо мені знадобиться кудись піти, то ви залишитеся вдома на самоті.

— Навіть попри мою проблему?

— На жаль, — відповідає він.

— А ви детектив?

— Уповноважений зі справ драконів, — пояснює він. — Я представляю інтереси драконів у цьому королівстві.

— Добре, а я в техпідтримці працювала, — сказала я. — У мене нерви залізні, тому мене мало чим здивуєш.

Навіть стало легше трохи.

Я знову дивлюся на його руку, і раптово спалахує осяяння, яке так захоплює мене, що я ледве стримуюсь від спокуси станцювати ламбаду прямо посеред карети. Його шкіра теж матова. Отже, теорія про те, що я перетворююся на ляльку, невірна. Це він нею стає.

Приміром моє обличчя. Ляльковість проявляється в тому, що не видно пор і тих мімічних зморщок, які з’являються в куточках губ і очей. Так ось. Щось подібне я помічаю на руці Вейланда. Ю-ху! Точніше, це абсолютно не ю-ху. Це дуже погано.

Це ж чаклун побічно прокляв не тільки мене, а й цього дракона.

— З вами відбувається те ж саме, що й зі мною, — шепочу я.

— Що? — хмуриться він, а я киваю на його руку.

Він оглядає її. Крижана маска аніскільки не злітає з його обличчя, коли я чую міцну лайку, що зривається з його губ.

Чого-чого, а самовладання цей чоловік не втрачає.

— Мені здається, ми з вами безпосередньо пов’язані. Якщо я стоятиму лялькою, то й ви будете перетворюватися на ляльку, — роблю висновок я.

Мені вже втрачати нічого. Усе втрачено разом із документами в халупі чаклуна.