Глава 8

Вейланд за звичкою, чи то за стилем життя, не виказує жодних емоцій. Але навіть я помічаю, що цього разу мовчання страшенно гнітюче.

Живіт знову сигналізує, що потрібно звернути на нього увагу, і я не витримую.

— Слухайте, але ж за те, що я вночі стояла в спальні замовниці, мені ж належить хоч трохи грошей із того, що дала пані Леандер? — уже впевненіше кажу я.

— Клієнта знайшов я, договір був зі мною. Ви всього лише виконували роль за власним бажанням, — знизує він плечима.

Р-р-р. Важка людина. Тобто дракон. Тобто айсберг! Усе, буде в нього позивне прізвисько — айсберг.

— Так, але там була служниця. Хіба ви не будете ловити того пана? Його Брик звати. І він дракон, — здаю я відвідувача Ліоли.

— Дякую за інформацію. Звісно, я займуся цим Бриком, — каже Вейланд. — І він своє покарання отримає. Докази зібрані. Ваші спогади, його відбитки. Може, і є від вас користь.

І з такою пихою говорить.

— Ніби я так сильно хотіла бути пов’язаною з вами.

— Не факт, що ви хотіли, і цілком факт, що вас саме так і хотіли використовувати.

У його словах є логіка. Чаклун же сказав, що я муситиму щось зробити, коли знайду господаря.

— Я вас не збираюся використовувати. Ну, тільки в рамках нашої спільної проблеми, — кажу я.

Вейланд гмикає.

Я видихаю, а потім позіхаю. Здивовано дивлюся на свою руку. Слабкість і втома накочує на мене. Мені хочеться спати. Уперше за довгий час.

Отетеріти. Я ловлю на собі холодний погляд.

— Я просто хочу позбутися вас і цього всього, — я маю на увазі своє перетворення на ляльку.

Але наступна наша зупинка відбувається біля величезного триповерхового маєтку.

Карета в’їжджає у двір і ми зупиняємося біля дверей.

Цікаво, чергове місце, де в нього справи, чи вже його дім? Я б не відмовилася відпочити.

— Отже, ви залишаєтеся в моєму домі. У зв’язку з нашою, — він робить натиск на цьому слові, — спільною проблемою, ви будете виконувати тільки мої вказівки. Ви звичайна лялька, яку мені подарували. З Трульє і його помічником я розв’яжу питання.

— Я пам’ятаю: так, мій пане, і швидше, мій пане, — вставляю я, але судячи з погляду Вейланда, я бовкнула щось не те.

На п’ятдесят відтінків холодного погляду Вейланда можна заводити методичку.

— Зроблю, мій пане, — спокійно каже він і виходить із карети.

Мов джентльмен чекає і простягає мені руку, допомагаючи зійти.

Ух, навіть не знаю, як ми уживемося з ним під одним дахом.

Будинок у нього чудовий, на мою думку: всюди ліпнина, статуї з боків від величезних сходів у холі.

— Ласкаво просимо додому, лорде Кроудлер.

Зустрічає на вході нас дворецький — жилавий чоловік із пишними вусами. Погляд у нього за ступенем обмороження майже не поступається погляду Вейланда. Він уважно дивиться на мене.

— Це моя… лялька, — каже Вейланд.

На обличчі дворецького відбивається щире здивування.

— Вечеря готова? — Вейланд знімає свій плащ і передає його дворецькому.

— Так, уже накрита.

— Накрийте ще на одну людину, — продовжує Вейланд.

— У нас будуть гості? — зараз же уточнює дворецький.

Видно, що пану айсбергу трохи некомфортно.

— Ляльці, — каже Вейланд.

Дворецький знову переводить на мене погляд.

Ну, так, я виглядаю як лялька, але всередині я людина, яка страшенно голодна.

— Ляльці… — тягне дворецький.

— Вальтере, не затримуй мене. Ляльку звати Рита. На неї теж накривай.

— Як скажете, — дворецький злегка киває, на мить втрачаючи самовладання.

— За мною, — каже Вейланд.

Ніби я збираюся затримуватися на вході.

Насамперед ми прямуємо до вбиральні на першому поверсі. Разом миємо руки по черзі. Потім прямуємо у величезний зал, де кружляють двоє служниць. Вони вклоняються Вейланду, водночас відводячи погляд.

Проте зацікавлено розглядають мене.

А в мене перед очима їжа. Справжня. Сподіваюся, що смачна.

Після вечері, де я об’їдаюся досхочу й напиваюсь води, ми прямуємо в спальню разом зі служницями.

Й ось тут починається найцікавіше.

— Ліжко для ляльки поставити до стінки, — розпоряджається Вейланд. — Ліжко в моїй кімнаті теж присунути до стінки так, щоби ці два ліжка розділяла тільки стіна.

Слуги мовчать, лише перезираються між собою.

Сусідня кімната теж величезна. Вбиральня знаходиться занадто далеко. Я навмисне вимірюю в кроках і розумію, що ходити мені туди доведеться. І швидше за все, я застигну дорогою в туалет.

— А якщо мені до вбиральні захочеться? — шепочу Вейланду, спостерігаючи, як двоє міцних мужиків тягнуть виділене мені ліжко.

— Одного разу буде мало? — запитує Вейланд.

Я скептично дивлюся на нього, згадуючи, скільки я випила за вечерею.

— Так, пане, — відповідаю я, коли до нас підходить служниця.

— Я застелила ліжко, лорде Кроудлер, для вашої ляльки.

— Дуже добре. Можете йти, — Вейланд киває на двері.

Його слуги вилітають із покоїв, ніби за ними женуться. Так, я їх чудово розумію. Самій не подобається бути поруч із їхнім господарем. Тільки вибору немає.

— А там точно десять метрів? — уточнюю я. — А може, нам потрібні двері між кімнатами?

На його обличчі з’являється звіриний вираз. Він киває на щось під ліжком. Хм, горщик. Так, я на нього не ходила років так із трьох…

— Гаразд. Дякую за все. Ми… — я опускаю очі, намагаючись сказати що-небудь миле в подяку.

— Це ненадовго, — каже він і прямує до виходу.

Я здіймаю погляд на його спину.

— На добраніч, лорде Кроудлер.

— На добраніч, — холодно відгукується він і виходить у коридор.

Я застигаю на місці, прислухаючись до його кроків, але нічого не чую. Ох, тут ще й звукоізоляція хороша.

Ось пощастило ж мені так потрапити. Та нічого. У халупі чаклуна було гірше. А тут у мене є кімната, а не капсула скляна, у якій він мене тримав, як ляльку в упакуванні. У мене навіть є господар. І начебто не такий уже він і муд… мужик поганий.