Глава 9

У покоях Вейланда джерелом світла є величезний камін.

Я трохи мнусь перед його ліжком. Усе ж якось ніяково спати з незнайомим чоловіком. Але Вейланд дзвонить у невеликий дзвіночок біля узголів’я.

Холодно дивиться на ліжко, не пропонуючи мені туди лягти.

— А може, люди вже сплять? — питаю я. — Ніяково якось.

— Ми з вами не подружня пара, щоби спати в одному ліжку, а своїм людям я плачу достатньо, щоби вони виконували мої примхи навіть вночі, — зазначає він.

Ще чого не вистачало. Я його вже готова прибити. Швидше б позбутися його й закляття.

Незабаром у двері стукають.

На порозі з’являється служниця. Вейланд посилає її знову за чоловіками.

Незабаром до покоїв прибігають двоє міцних чоловіків.

— Так, лорде Кроудлер, — зараз же вклоняються вони.

— Перенесіть ліжко із сусідньої кімнати сюди, — командує Вейланд.

Мужики кивають головами й вилітають із покоїв. Кімната в нього тут величезна. Тут можна розмістити три, або й чотири таких ліжка, як те моє.

Вейланд сідає в крісло біля каміна.

Я ж так і стою, притискаючи плаття до себе. Чоловіки ледве втягують моє ліжко й дивляться на лорда.

— Поставте ближче до дверей вбиральні, — наказує той.

Ті кивають і ставлять.

Отже, що ми маємо. Два ліжка стоять навпроти один одного. Моє біля вікна й поруч із дверима до вбиральні. Якраз десять кроків повинно мені вистачати від айсберга. Я, у принципі, і не проти, що так. Це все ж краще, ніж спати в одному ліжку.

Мужики кидають на мене задумливі погляди, а я підтягую плаття вище. Не подобаються мені такі погляди. Так і ковзають по мені, роздягаючи.

Усі приготування до сну були готові. Ну, майже всі.

— Лорде Кроудлер, — звертаюся я до чоловіка, коли він лягає на своє ліжко.

— Так? — холодно відгукується він.

— А мені спати немає в чому, — зізнаюся я в настільки пікантній деталі.

Просто плаття таке, що під ним нічого немає. Мене знову обдаровують пронизливим холодним поглядом.

— Гаразд, в разі чого — я гола, — протягую я і відходжу.

Чути шерех. Дверцята шафи рипнули.

— Візьміть сорочку, — Вейланд простягає мені білосніжну сорочку, у якій я, скоріше за все, потону.

— Дякую, — кажу я.

— На добраніч, — він злегка киває й повертається в ліжко.

Хух, він хоча б у мене не збоченець там якийсь, а цілком пристойний чоловік. І ліжко окреме організував, і сорочку дав. Усе ж можна з ним жити. Точніше, уживатися. Але нічого більше!

— На добраніч, лорде Кроудлер.

Я влаштовуюся зручніше на ліжку й усміхаюся. Уперше за три місяці…

***

Я прокидаюся серед ночі. За вікном темно.

— Лорде Кроудлер, — пошепки кличу чоловіка.

Не прокидається. Торкаюся пальцями його плеча. Мить — і я опиняюся під чоловіком. Його очі спалахують бурштиновим світлом.

— А, це ви, — він дивиться на мене, поки я зі страхом дивлюся на нього.

Мені тепер зовсім не знадобиться йти туди, куди я щойно хотіла. Чоловік відкочується з мене.

— Лорде Кроудлер, — ледве знаходжу в собі сили вимовити бодай слово.

— Що? — втомлено відгукується він.

— Мені б до вбиральні.

— А сама ніяк?

— А раптом там більше, ніж десять метрів?

— Ми ж вимірювали, — хрипить Вейланд і ховається під ковдрою.

Ех, ось дарма я так наїлася й напилася проти ночі. Ми хоч і заміряли відстань перед сном, але мені однаково страшно. Раптом він перевернеться на інший бік, а я застигну в пікантній позі у вбиральні. І ні! В присутності лорда Кроудлера я й не подумаю робити свої справи на нічному горщику.

Чоловік підводиться і прямує до дверей вбиральні.

Я слідом. Заходжу туди, рахую десять кроків. Хух, усе гаразд.

Холодний погляд лорда просто заморожує, коли я виходжу з вбиральні.

— Дякую, — щиро кажу йому.

Він лише гмикає.

— Сподіваюся, вам більше не знадобиться мене підіймати вночі? — уточнює він.

— Тільки вранці, — усміхаюся я.

І повертаюся у своє ліжко.

За вікном темно, а я вже прокидаюся. Скільки я проспала? Напевно, години чотири щонайбільше. І, так, мені знову хочеться в туалет. Ну, не так сильно, щоби знову будити лорда Кроудлера. У-у, ось навіщо пити стільки води?

Ніяк не збагну.

Я кручуся в ліжку з боку на бік, прислухаючись до шелесту на сусідньому ліжку. Але там тиша.

От мужик шикарний. Навіть не хропе. Хм, сподіваюся, що я теж не хропіла.

Намагаюся заснути, але думки все повертаються до халупи й чаклуна. Бр-р, ніколи не забуду цього.

Що найцікавіше, спочатку я була в стані сну. Тобто навіть застиглою я спала, але останнє заклинання, яке він використав, зробило так, що тепер я при свідомості завжди. Що він там казав, точніше, бубонів собі під ніс, що він помилився в якомусь заклинанні, і тому я повинна почуватися інакше, а не так.

Покрутившись ще трохи в ліжку, я розумію, що все. Не витримаю більше. Доведеться будити цього пана айсберга.

Та шкода його.

Я наважуюся спробувати все ж самій сходити до вбиральні. Ну, застигну ненадовго. Не думаю, що поки він прокинеться, пляма «ляльковості» сильно його затягне.

Наважуюся. Штовхаю двері до вбиральні. Десять кроків. Роблю кілька й завмираю на п’ятому. Трон роздумів маячить попереду, але я все одно стою.

Вейланд же не винен, що чаклун козел! І точно не заслуговує на те, щоби стати лялькою.

Рішуче розвертаюся і йду до пана айсберга. Він лежить на ліжку. Рука схована під подушкою.

Такий гарний у нього профіль, що я мимоволі милуюся. І волосся довге таке.

І взагалі, він чоловік мрії, якщо чисто зовні. Я важко видихаю. Зараз чоловік мрії стане дуже злим і невиспаним чоловіком, але що поробиш.

— Лорде Кроудлер, — знову кличу його. — Лорде Кроудлер!

Я відскакую від його ліжка.

— Що? — його голос навіть після сну не втрачає сталі.