Глава 10

— Нічого. Ваша сукня цілком підійде.

— А ви мені допоможете його одягнути? Там зав’язки на спині.

— Зараз викличу служницю.

Вейланд виводить нас у прекрасний сад, що знаходиться за його будинком. Промені ранкового сонця висвітлюють соковиту зелень, іскряться, переливаючись у крапельках ранкової роси. Я дивлюся на величезних розмірів клумбу, яка рябить квітами найнеймовірніших видів і кольорів. І всю цю пишноту оперізує широка мощена доріжка, яка робить клумбу схожою на імпровізований стадіон.

Я хочу спати, а не плентатися за ним.

Лавка так і вабить мене і я падаю на неї.

Я борюся зі сном і з бажанням підглянути за гарним чоловіком.

Вейланд дивиться на мене й переводить погляд на доріжку. Потім знову на мене і знову на доріжку. І знову на мене, оглядаючи мою сукню.

Я одразу ж округлюю очі. Ні-ні. Я не майстер з бігу. Тільки на короткі дистанції за маршруткою.

— У мене сукня, — показую на себе. — А ви не надто рано підвелися?

Чоловік гмикає.

— Я завжди встаю о цій порі. І якщо вже ми пов’язані, — він переводить погляд на свою руку, де біліє пляма, — то вам потрібно буде виконувати мої умови.

— Ех, шкода, що ви не любите повалятися в ліжку з раннього ранку, — риторично видихаю я.

— Звикайте. Я прокидаюся о шостій годині. О сьомій у мене сніданок, о восьмій ми вже прямуємо до міста в справах, — пояснює він.

Я змахую листя, що летить на мене з дерева.

— Добре, — киваю я.

А далі я просто насолоджуюся миттю. Гарний чоловік тренується.

У моєму житті були чоловіки, які відтискатися любили тільки в ліжку. І то хвилини дві. А потім уже намагалися качати прес із моєю безпосередньою участю.

А тут уже десять віджимань. На двадцятому мені захотілося висунути великий палець і показати йому, на п’ятдесятому я почала його поважати. А ось на сотому я вже готова була зізнатися в коханні!

Жартую. І головне — не задихався ні краплі.

Вейланд підводиться й обтрушує руки від землі. Його груди важко здіймаються, а я не зводжу очей із м’язів, обтягнутих тканиною сорочки.

— Подайте рушник, — холодно говорить він.

А подих, здається, зовсім і не збився, голос рівний.

Я озираюся і знаходжу рушник поруч із собою.

Простягаю йому і зніяковіло усміхаюся. Різко відсмикую руку, помічаючи на ній щось не те.

Ох ти, йо-майо!

Тепер і в мене пляма, тільки нормальної шкіри, якою вона й була до цього. Вейланд же прямує до турніків, не помітивши моєї затримки.

— Це ще що? — я нервово ковтаю, розглядаючи свою шкіру.

І головне — у тому ж місці, де і його пляма!

На щастя, Вейланд уже розпочинає підтягуватися на турніку.

Величезні проблеми. Я ховаю руку. Потрібно роздобути рукавички. Ще цей айсберг виявить таку дрібницю і погано буде всім. Ну, чаклун, учворив. Хоча він сам казав, що недопрацював заклинання! Ще б я розуміла, як він його недопрацював. То воно працювало так, що я спала часом, а іноді все, що відбувалося, здавалося туманом. Ось тільки перед тим, як мене знайшли, він зробив так, щоб я була при тямі завжди!

Добре, хоч після активації до мене поверталися всі почуття. Ось як поруч із паном айсбергом, який увімкнув мене.

Тепер, виходить, що чим довше я буду стояти лялькою, тим більше на неї буде перетворюватися Вейланд. А я — на людину.

Вейланд знову зупиняється біля доріжки. Нутром відчуваю його бажання побігати, але, на жаль. Тут або шашечки, чи їдемо.

Просторе приміщення, купа манекенів у гарних сукнях.

— Ласкаво просимо в ательє «Летрінель», — видає дівчина в темно-синій сукні з коміром на шиї.

— Добрий день.

— Ви зайшли вчасно. У нас сьогодні знижки на сукні для дам та ляльок. Нова колекція. Також у продажу нові комплекти одягу для слуг. Можна замовляти гуртом різних розмірів, — радісно відрапортувала вона, усміхаючись Вейланду.

Той холодно дивиться на неї, а на обличчі дівчини усмішка тане.

— Дякую. Мені потрібні, — він переводить погляд на мене, — сукні, костюми для верхової їзди, штани і… е-е… білизна.

Дівчина обводить мене поглядом.

— Так, звісно, ми підберемо вашій ляльці все, — ввічливо каже вона. — Вам показати асортимент на вітрині?

— Так, будь ласка. Більше зелених суконь, — каже Вейланд.

Я мало не гикаю, але всім своїм поглядом висловлюю, що цілком і повністю не згодна на зелений колір! Скільки можна! У мене й так єдине плаття цього кольору. Або він думає, що я його вибирала?

— Ми можемо запропонувати ще капелюшки й рукавички.

Вейланд кидає на мене швидкий погляд. Я ж ховаю руку. Я й так її всю дорогу вперто ховала то в складках сукні, то за спину, то ще якось. Зараз доводиться вдавати із себе ляльку. Тобто дивитися в одну точку, не говорити ні слова.

— Добре. Рукавички й капелюхи теж треба.

Ми йдемо ательє, набираючи сукні. Дівчина кличе собі на допомогу ще одного хлопця, який починає носити за нами речі, які підбирає Вейланд.

— Тканина зачарована, уся сідає точно за фігурою, — промовляє вона.

— Дуже добре, — гмикає Вейланд.

Незабаром ми закінчуємо наш обхід магазином. У руках хлопця така купа суконь, що його й самого не видно за ними. Але при всьому він не прогинається й не крекче з кожним кроком. Поглянувши на його шкіру, я розумію, що він лялька. Блідий, погляд в одну точку й мовчання. Лише тупе виконання доручень дівчини-консультантки.

Я навіть дивуюся йому. Якщо вчора він готовий був прибити мене, то сьогодні обдаровує такою величезною кількістю одягу. Хоча його теж можна зрозуміти, ми з ним пов’язані, у нього є своє життя і свої справи. Усе ж статус якогось там уповноваженого в справах драконів щось та значить. Дізнатися б, що саме. Але сам факт, що я повинна мати відповідний вигляд, і так зрозумілий.

— Скільки до приміряльної? — запитує Вейланд, що призводить дівчину в ступор.

— Вибачте? — ввічливо відгукується вона і відводить очі.