Глава 11

Пакунки з білизною й рештою одягу нам складають у карету. А в мене навіть настрій покращується. Це якась маленька жіноча слабкість — вибирати одяг. Коли ти стоїш у приміряльній, потієш і напружуєшся, поки міряєш купу одягу, а потім на виході полегшено видихаєш, радіючи обновкам. Але особисто я радію, що в мене взагалі з’явився одяг.

Насамперед я беру рукавички, коли ми з Вейландом стоїмо біля кас.

Він звертає на це увагу, але я ретельно ховаю руку. Потрібно роздобути пудру, чи тоналку й замазувати цю ділянку шкіри.

Двері до ательє хляпають. На порозі з’являється величезний, огрядний чоловік.

З ним під руку йде миловидна руда дівчина з дуже блідою шкірою. Судячи з її обличчя, я розумію, що вона — лялька. Такий неживий погляд і повна відстороненість.

На ній довге червоне плаття із золотою вишивкою.

— Пане Стоун, — до них підскакує старша консультантка, а ось нашу трохи смикає при вигляді цієї ляльки.

Вона знову переводить погляд на мене. А я розумію, що вдавати із себе неживу мені не дуже подобається.

Тому я безцеремонно оглядаю чужу ляльку.

— Лорде Кроудлер! — чоловік помічає нас.

На його губах розпливається усмішка.

— Пане Стоун, — злегка киває Вейланд.

Пухкий розгонистим кроком підходить до лорда. Лялька майже летить за ним, мало не плутаючись у платті.

Чоловік простягає руку Вейланду. На його обличчі з’являється усмішка. Йому у відповідь простягає руку Вейланд. Коли їхні долоні стикаються, на їхніх пальцях спалахує полум’я, водночас що зіниці Стоуна, що зіниці Вейланда стають вертикальними! Очманіти. Причому це триває досить недовго, але помітити я встигаю.

— Радий вас бачити, — каже Вейланд. — Як ваше здоров’я?

— Та що там, як завжди, — цей Стоун переводить погляд на мене. — О, не думав, що тобі потрібна лялька. Я гадав, тобі будь-яка красуня не відмовить.

— Подарунок, — лаконічно відповідає Вейланд.

— А-а, — Стоун обводить мене таким поглядом, ніби роздягає. Його очі злегка спалахують вогником.

Мені не подобається це. Хочеться сховатися. Ось хоч за Вейланда.

— Ми, в разі чого, можемо обмінюватися ляльками.

Мені здається, чи його лялька дивиться на нього якось інакше? У її погляді миготить… життя, чи що.

Проте я вперше бачу на обличчі Вейланда ледь помітне презирство. Він так дивиться на Стоуна, що той навіть відводить погляд.

— Прошу вибачення, але мені час, — цідить Кроудлер.

— Гаразд, не хотів образити. Але якщо тобі набридне лялечка, можеш мені віддати. До речі, що там щодо балу Триєдиності?

— Незабаром буде, — злегка схиляє голову Вейланд.

— Швидше б. Давно не був там. Ось, візьму свою із собою, — він переводить сальний погляд на свою ляльку.

— Дружину? — тактовно запитує Вейланд.

Стоун морщиться.

— Так, її теж треба брати. Набридла скалка, — говорить він. — Гаразд, ми тут за сукнями прийшли. Я вогненну настоянку випив, тож хочеться… швидше впоратися з усім. Ну, ти розумієш мене. Дівчатка, приготуйте там примірювальну.

Я злегка чманію від подібного повороту подій. Так ось що мала на увазі та консультантка, коли хотіла вийти з приміряльної й залишити мене наодинці з Вейландом.

— А ви терплячий, — хвалю я Вейланда, коли ми сідаємо в карету.

— І не таке доводиться витримувати, — говорить він і й переводить погляд у вікно.

— Дякую за сукні.

— Розрахуємося, коли все закінчиться. Поки ви мені потрібні — ви будете поруч.

— Це я вже зрозуміла. А які в нас прогнози? — уточнюю я. — І взагалі, чому я повинна бути саме лялькою? Невже я не можу бути звичайною людиною? Припустимо, вашою далекою родичкою, якій ви дали притулок і вирішили їй показати місто?

На мене дивляться так, ніби я можу бути його найбільш ненависною родичкою, яка приїхала із села Кукуєва, що знаходиться десь далеко в глибинці, з трьома сумками солінь, які він сам тягнув додому на своєму горбу. Та-ак, було діло.

— Це неможливо поки що. Ви занадто сильно схожі на ляльку. Ну, крім того, що ви дихаєте, потієте, сопете і хропете.

Я густо червонію. Ось таких деталей не треба.

— Так, але це все притаманне людині.

— Це так, хоч ляльки дуже реалістичні почали робити.

— Ви хочете сказати, що я, можливо, не одна така?

І тут Вейланд дивиться на мене. Оглядає з голови до ніг. У його крижаних очах уперше з’являється якесь замішання.

— Не знаю, — тягне він. — Не думаю. Це безглуздо. Я навіть зрозуміти не можу, чому вони це зробили з живою людиною. І так вистачає ляльок серед інших.

— А ляльки дорогі взагалі?

На мене дивно дивляться, але я теж не можу побороти свою цікавість.

— Достатньо дорогі, щоби вони могли бути в певних людей. Решта наймають людей на службу.

Радує, що він зі мною спілкується, коли я його питаю. Чаклун базікав тільки тоді, коли він хотів.

Мене пересмикує, що не проходить повз увагу Вейланда.

— Ми їх знайдемо, — говорить він.

— Що?

— Знайдемо тих, хто зробив це з вами.

— Але в мене немає золота, щоби вам віддячити.

— Це стосується нас обох, — каже він. — Коли в людей з’являється влада над іншими, вони можуть не зупинитися й бажати більшого.

— Розумію, — киваю я. — У мене така ж влада була над рибками. Я, щоправда, іноді забувала, що вони в мене є.

— Не спокушайтеся. Щойно ми розв’яжемо нашу спільну проблему — ви залишите мій маєток, — підкладає ложку дьогтю Вейланд.

Я підтискаю губи.

— Та не проблема, — безтурботно кажу я.

— Дуже добре. Вам до вбиральні треба? — запитує він.

Карета зупиняється біля його маєтку.

— Та не дуже.

— Ваше рішення? — запитує Вейланд. — На нас чекає тривала дорога.

— Гаразд, піду, — кажу я, густо червоніючи.

Це жах. Навіть мій похід до туалету тепер залежить від чоловіка.

Слуги заносять у будинок мої нові речі. Тепер ми будемо ділити одну шафу на двох із Вейландом. Так, мої стосунки з чоловіками так далеко давно вже не заходили. А в такій ситуації, коли я повністю залежна від нього — я взагалі ніколи не була.