Глава 12

— Ні-ні, я туди більше не повернуся. І взагалі з карети не вийду! — я втискаюся в сидіння.

Мене нагороджують холодним поглядом.

— Ми тут, щоби знайти те, що пропустили слідчі, коли вас витягали звідти, — каже Вейланд.

Дверцята карети відчиняються, а чоловік виходить. Зупиняється навпроти маленької халупи з заштореними вікнами — місця мого ув’язнення.

Холод проникає в карету, спричиняючи мурашки по всьому тілу.

— Не гайте мій час, — говорить Вейланд і простягає руку.

А я не можу зрушити. Мені страшно. Він привіз мене до будинку, де мене утримував чаклун три місяці.

Пальці тремтять.

— Ні, будь ласка.

— Там, можливо, щось ще є, або хтось може повернутися, — продовжує Вейланд. — Я нагадую, що поки ми пов’язані, а ви застигаєте на місці — на мене поширюється ця зараза. Я не можу без вас туди зайти.

— Зараз! — мій голос тремтить. — Я зберуся з думками.

— Швидше, попрошу, — каже Вейланд і робить крок.

Під його ногами тріщить гілка. Спогади накочують на мене. Я намагалася втекти, коли чаклун якось зробив мене живою. І я була не одна…

Дивлюся на потужну спину чоловіка. Він же може наказати. І я буду робити все, що він скаже, але він не робить цього.

Стискаю руки в кулаки. Годі боятися. Там нікого немає. Він втік, щойно туди прийшли слідчі: Трульє, його помічник і кілька стражників.

Та й мені стане легше, якщо побувати там після всього. Я мушу перебороти себе заради інших. У мене ж є знання, пам’ять. Я можу допомогти в слідстві. Треба знайти цього гада. І якщо тільки я можу в цьому допомогти — я маю це зробити.

Підводжуся і приймаю руку Вейланда.

— Я покажу, — кажу я.

— Ні, просто йдіть за мною, — каже чоловік.

Я підхоплюю спідницю і ступаю утоптаною доріжкою.

У низенькій хатині не горить світло. Кілька вікон вибито. Чим ближче я до входу, тим більше мене огортає липке відчуття страху. Відчуття, що ми увійдемо, а там буде чаклун.

— Ви можете залишитися зовні.

— Ні, я увійду, — кажу йому. — Психологи кажуть, що страх можна побороти страхом…

— Психологи?

Я кривлюсь. Раз у раз кажу слівця зі свого світу.

— Це ті, хто лікує людські душі, — видихаю я.

— Цілителі? — Вейланд відчиняє кволі двері.

Раптом незрозуміле світло тонкою червоною ниткою загрозливо спалахує перед нами.

Вейланд дістає з кишені якийсь медальйон і прикладає його до світіння. Воно з червоного стає зеленим і ми входимо всередину.

Я завмираю.

Зовні халупа виглядає маленькою, але всередині вона така величезна.

— Просторове розширення, — стверджує Вейланд. — А так і не скажеш зовні. Таки професіонал дістався.

— Ну, таке, — наголошую я. — Подивіться, що він зробив зі мною.

Ми проходимо всередину. Через передпокій потрапляємо до величезної кімнати, у якій стоять два столи чималих розмірів. На них чаклун тримав свої склянки, банки. Тут же готував їжу.

— Мабуть, не без сторонньої допомоги. Хоча він зробив з тебе чудову ляльку, якщо ми пробудили тебе тільки зараз.

— Я не спала тиждень, — зізнаюся я. — Постійно була при тямі.

На мене кидають погляд, але я зараз же опускаю голову.

— Можливо, варто було сюди повернутися, щоби забути цей кошмар раз і назавжди. Але мені було б спокійно, якби цю тварюку спіймали, — закінчую я.

— Він міг діяти не один. Занадто грубе заклинання. Або навіть навмисно заплутане, — у голосі Вейланда звучить досі незнайома хрипота. — Якщо ви були при тямі — пам’ятаєте хоч щось? Можливо, якісь приховані ходи? Чи вів він записи, крім тих, що вже знайшли?

— Там підвал був десь.

Навколо темрява, майже нічого не видно. Навіть при чаклуні так було. Таке відчуття, що варто з’явитися світлу, як воно миттю потьмяніє, або й зовсім світити буде на невеликий радіус.

Вейланд йде вперед, раз у раз постукуючи чоботом по підлозі.

Я нервово здригаюся. Уздовж стіни все ще стоять капсули. Величезні скляні труни. В одній з них була я, в той час коли чаклун не займався заклинанням. У сусідніх були ще дві дівчини, але коли ми спробували втекти — дівчат забрали кудись.

Вейланд лається, поки протоптує підлогу. Я вже сама починаю згадувати, де ж той прохід був.

Так от капсули! Я підходжу до неї, відчуваючи, як у мене холоне все всередині.

Я навіть знову повертаюся до Вейланда й видихаю. Тут він, а не чаклун, тож все добре.

Стаю обличчям до приміщення. Так, звідси чаклун ходив туди-сюди, а ось тут…

— Біля того столу, — я вказую потрібний напрямок.

Вейланд йде туди, куди я показую.

Лунає вибух. Я підскакую на місці, а ось Вейланд налітає на стіл і ламає його.

Упс, чаклун знову залишив приколи якісь?

— З вами все гаразд? — уточнюю у Вейланда.

Той невідривно дивиться на місце, звідки пролунав вибух. У повітрі починає стійко відчуватися аромат затхлого приміщення.

— Так, — він робить крок туди. — Щось тут є.

Я злегка стаю на носочки, але нічого не можу побачити. Усе ж йду туди й помічаю невелике заглиблення. Різко здригаюся, коли помічаю рух всередині. Може, звір який?

— Там щось є, — я показую пальцем у підвал.

— Стій тут, — Вейланд лізе туди.

Лунають нові лайки й писк. З дірки вискакує звір, схожий на лиса. Він миттю тікає в куток кухні й застигає там.

— Вейланде? — кличу я його й скоса позираю на тремтячого звіра, який гарчить.

Невже теж якийсь експеримент?

Звірятко знову смикається і, перш ніж я встигаю зметикувати — вилітає з дому. Двері ж ми не зачинили.

Червоне світло загоряється в будинку. Чути жахливе виття, від якого закладає вуха.

Я точно пам’ятаю, що за чаклуна такого не було.