Глава 13

Я затискаю руками вуха.

Зі щілини вилітає пошарпана книга, у якій я насилу впізнаю збірник, яким користувався чаклун, поки робив тут ляльок.

Слідом з’являється Вейланд. На голові пил, костюм брудний. Він знову дістає медальйон.

Випромінювання зникає, шум припиняється.

— Пощастило, — видає чоловік і струшує із себе пил, але подекуди залишається бруд.

Він бере книгу в руки й розгортає її.

Я підходжу ближче, помічаючи, як змінюються емоції на обличчі чоловіка. Тішить, що в пана айсберга вони взагалі є, навіть зараз помітно. То обличчя злегка смикається, то погляд стає трохи іншим.

— Що там? — вдивляюся в порожні рядки.

Нічого, але я точно пам’ятаю, що чаклун постійно щось писав. А зараз там порожнеча.

— Жодної користі, — Вейланд кладе її на стіл.

— Не може бути. Він же щось у ній писав, — кажу я й торкаюся речі.

Бр-р, відчуття, що той чаклун тут поруч.

Книгу передають мені. Підношу її до світла, але край книги починає розсипатися.

— Ой, — я знову прибираю її в темряву.

Усе припиняється.

— Дайте сюди, — Вейланд відбирає в мене книгу.

Проходить з нею до дверей. Висовує назовні маленький краєчок, і та знову починає розсипатися.

— Отже, ми її винести не зможемо, — дає свій вердикт.

— А у вас лимонної кислоти немає? — я знову вдивляюся в порожні сторінки. — Ну, або олівця?

А то ще раптом подумає, що я запитую про речі, які можна використати, щоб знищити книгу. Крім того, що її звідси взагалі не можна винести.

— Є, — він дістає з кишені грифель і дивиться на мене.

— Тріть, — показую очима на аркуш паперу.

На мене знову дивляться здивовано. Я беру його за руку й завмираю. Гаряча хвиля проноситься тілом. Мозок ніби відключається. Перед очима якась пелена. Я ніби пірнаю під воду.

— Гей, Рито, зупиніться.

Я плескаю віями, здивовано дивлячись на Вейланда. Холодний погляд морозить мене.

Мої пальці чіпляються за його ремінь, поки його руки утримують мене на відстані.

Комір сорочки розгорнутий. Та і взагалі він виглядає так, ніби на відомого блогера напала зграя фанаток.

— Упс. Я не хотіла, — відхиляюся від Вейланда.

Ну треба ж, пан айсберг може проявляти емоції.

— Тут брудно і взагалі… — продовжую я, поки мене все ще утримують на відстані. — Точніше, я взагалі не хотіла цього.

Мене відпускають. Чоловік схрещує руки на грудях, не зводячи з мене погляду. І мовчить.

— Що? — під його поглядом стає незручно.

Ось вміє він так дивитися, що хочеться зізнатися у всіх гріхах, навіть тих, що скоїла в дитячому віці.

— Зі мною знову щось не так? — похмуро кажу я, продовжуючи розпитувати чоловіка.

— Не зовсім. Але, судячи з усього, ти користуєшся мимоволі своїми функціями.

Я здивовано дивлюся на нього.

— В сенсі? — очі округлюються.

— Ти лялька, створена для задоволення… людина, з якої зробили ляльку, — зараз же виправляється Вейланд. — Отже, він встиг закласти в тебе деякі функції, які повинна виконувати лялька щодо свого господаря. Коли вона увімкнена. Зазвичай це робиться через контролер, але в тебе все вмикається самовільно.

Я плескаю віями, не розуміючи, про що він.

— Нічого не зрозуміла.

— Те, що ти на мене накинулася й мало не роздягнула тут, — спокійно продовжує він, — одна з особливостей ляльок для насолоди. Часом лялька сама може проявляти ініціативу, якщо господар її так налаштує.

— Але це взагалі ненормально! — обурююся я. — Я не маю наміру до вас ініціативу проявляти.

Мені здається, чи він хмуриться? Тому що я помічаю на його вічно спокійному обличчі якісь рухи.

— Я вдома розберуся, чи можна це прибрати, — цідить він крізь зуби. — А зараз я спробую прочитати, чи залишилося щось на цьому папері.

Для цього він дістає з кишені лінзу, якою оглядав мене. Очманіти. Тобто те бажання, що я відчувала в приміряльній — це все чаклун наробив. Хух, це радує. Точніше, зовсім не радує. Я ж так і вночі можу випадково залізти до Вейланда, а там пан айсберг і зовсім приморозить мене. Он, як дивиться постійно. З таким поглядом не близькістю потрібно займатися, а на м’ясному ринку яловичину обробляти.

Та і взагалі, яка близькість із незнайомою людиною?

Вейланд прикладає до ока свою лінзу й направляє її на розгорнуту книгу. Лазурне світіння зривається зі скельця.

І, перш ніж я встигаю зрозуміти — лунає моторошний тріск. Щось лопається. Вейланд лається. Запах крові наповнює повітря.

Цівка крові тече з ока чоловіка. Він хоче доторкнутися до нього, але я, несподівано для самої себе, гаркаю:

— Ану відставити! Око не чіпати.

Вейланд так і завмирає з зупиненою в повітрі рукою біля ока.

Сама ж озираюся. Десь тут була подоба раковини, звідки чаклун часом набирав воду. Чисту, звичайно ж, тому що раз у раз вмивався там.

Знаходжу і вмикаю її. Так, тепер треба знайти чисту тканину.

— І що ви зібралися робити?

— Око не чіпайте. Ще потрапить туди щось.

Найчистіша в мене ганчірка — та, що сорочка. Я з зусиллям відриваю клаптик і мочу його у воду.

— Сідайте, — показую на стілець. — Не бійтеся, це просто вода. У ній чаклун мився. Точніше, не прямо у цій. Боже, що я сьогодні верзу. Іншими слова, це чиста вода.

Холодний погляд знову пронизує мене наскрізь, коли я стаю перед чоловіком. Лінза тріснула. Її уламки стирчать навколо його ока. Повіки опущені. Я торкаюся мокрою тканиною і проводжу там, зачіпаючи крихту. Її я зчищаю.

— От капець, — видаю я. — Треба б пінцетом підчепити уламки.

Він так близько, що я відчуваю, як його гаряче дихання ковзає по моїй шиї. Знову протираю кров біля ока й завмираю. Ні, уже не від того, що він поруч, а від того, що відбувається на його обличчі.

Маленькі уламки ніби вискакують зі шкіри й ледь помітні ранки затягуються в одну мить.

— Це що таке? — шепочу я, знову дивлячись йому в очі.