Глава 14

— Амнезія, — я зараз же відводжу погляд. — Я не пам’ятаю, звідки я.

— Так? Шкода. Можна було б віддати вас якомусь родичу.

Я на секунду уявляю, як з’являється Вейланд у мене вдома. Дивиться на батьків своїм холодним поглядом.

— Слухайте, я вам можу бути корисною. Однаково потрібно розслідувати цю справу. А раптом вони ще когось зуміли перетворити на таку ж ляльку? Адже чаклун не тільки мене тут замикав.

І тут я помічаю, що Вейланд хмуриться ще більше.

— Тут був хтось ще? — запитує чоловік.

— Так, ще три дівчини. Він із ними намагався зробити те ж саме, що й зі мною, але не встиг, бо варта сюди наскочила.

Так він і не знає. І вони не знають, що чаклун ще двох забрав. Точніше, він їх привів в останній місяць. Теж намагався сплести навколо них заклинання, але нічого не вдавалося з ними. На подив тільки я така особлива, яка перетворилася на ляльку.

Утрьох ми намагалися втекти, але це вдалося лише одній. Чаклун спробував і мене забрати того дня, але не вдалося. Так і залишив стояти в капсулі — не зміг її телепортнути. Важко було. А дівчину, що залишилася, встиг.

А перед тим, як з’явилася варта, чаклун встиг втекти.

Просто тоді якось усе швидко сталося.

— Тож як виглядали дівчата? — Вейланд дістає з кишені блокнот.

— А вам хіба не сказали у відділку? Ну, щодо дівчат.

— Ні.

Я холодію.

— Але ж одна втекла… — тягну я.

— Згідно зі звітом варти, сюди вони випадково потрапили.

Я відсахуюся від чоловіка. Очі розширюються від жаху. Це сталося випадково? А як же Ніка — та, якій вдалося втекти?

— Тобто ніхто не шукав ні дівчат, ні чаклуна?

— Знайшли тільки вас, і все, — спокійно каже Вейланд.

— Випадково…

— Таке буває. Його взагалі прийняли за того, хто незаконно полював на звірину в лісі.

Я нервово ковтаю. Ось це поворот подій. Ну треба ж. Мене шукати нікому, а тих дівчат ніхто й не намагався. Я ж весь час думала, що їх то точно будуть шукати.

— Повертаюся до свого запитання. Як вони виглядали?

— Одна брюнетка років двадцяти з великими карими очима. У такій білій сукні. Ну, уже в той момент у брудній. Друга руда така. З веснянками на носі. О, ще в неї родимка біля губи була.

— Ось ці? — Вейланд простягає мені пом’ятий аркуш.

З нього на мене дивляться ті самі дівчата, намальовані олівцем. Майже точна їхня копія.

— Так, вони. Схожі, — я схиляю голову набік.

В однієї точно є родимка.

— Дуже добре.

— А хто вони взагалі?

— Дві сім’ї з одного далекого містечка розшукують їх. Але дівчат багато зникає — ніхто особливо не звертає уваги, — відповідає Вейланд. — Потрібно подати запит правоохоронцям. Гаразд, збираємося. На сьогодні ми тут закінчили.

— І більше сюди не повернемося?

— Не факт, — Вейланд показує на вихід.

Я спокійно видихаю, коли ми повертаємося в карету. Книгу доводиться залишити всередині будинку.

***

Я падаю вниз, навколо пітьма. З неї немає виходу й порятунку. Вона навколо мене, здається, навіть проникає в моє тіло. Я нічого не можу з нею зробити, тільки молитися. Але незабаром усе змінюється, темрява розсіюється, і навколо мене з’являється ліс. Я біжу між дерев, а позаду мій переслідувач. Зупинятися не можна, хоч легені ледве здатні приймати повітря.

Кінець здається таким близьким, і водночас таким далеким. Не можна зупинятися, інакше він наздожене.

Уже видніється дорога, майже зовсім недалеко.

«Стояти!» — чується команда позаду, і я завмираю. Страх ковзає тілом, концентруючись у центрі живота.

«Ах ти тварюка», — цідить лайками бридкий голос.

Сльози течуть щоками. Неминучий кошмар наближається до мене, сковує моє тіло невидимими путами, змушуючи стояти на місці. Він підходить ближче. Обволікає жаром, якого раніше не було.

Я не хочу туди повертатися. Будь ласка, не треба. Більше не треба. Я не витримаю. Усе, що завгодно, але не халупа й капсула. Годі.

— Тихіше, — шепоче знайомий хрипкий голос.

Я прокидаюся, притиснута до гарячого чоловічого тіла. Щоки мокрі від сліз, а я тремчу.

— Все гаразд? — Вейланд оглядає мене.

Очі в очі. І знову той туман. Мозок вимикається, серце шалено калатає в грудях, а мене немає.

Спекотно, так спекотно, до полум’яної крові. Мої губи горять. Пальці зариваються в чоловіче волосся. Моє дихання стає одним цілим із чоловічим.

Я не відразу розумію, коли він віддаляється, і тягнуся за ним. Усвідомлення приходить в одну мить, коли холодний погляд впивається мене. Вейланд важко дихає, дивлячись на мене. Він усе ще утримує мене за руки. Моє дихання збилося, а губи горять.

— Ви мене поцілували.

— Технічно це зробили ви, — відповідає він.

— Могли б відштовхнути.

— Чому? — хмуриться він.

— Я ж не при тямі, — обурююся я, забуваючи про свій кошмарний сон.

— Не розумію. Тобто ви мене можете цілувати, коли захочете, а я ні?

— Не можете. Я ж не хочу цілуватися з вами.

Висне пауза.

— Ну, тобто ви симпатичний, але в нас не ті обставини, щоби заходити далі, — я припиняю закопувати чоловічу самооцінку, а то ще образиться.

— Радий, що ви вважаєте мене привабливим, але я теж жива людина, яка може відгукнутися на ваш поклик, чи коли ви накидаєтеся на мене.

— Але я ж нічого не тямлю в цю мить. А так не можна! Проти волі людини робити з нею щось, — я здригаюся, а в очах знову збираються сльози.

Сльозинка скочується щокою.

Я хочу змахнути її, але Вейланд випереджає мене. Жорсткий палець максимально тремтливо й обережно ковзає по моїй вилиці.

— Це все через мене. Я не повинна була відповідати на те запитання, — схлипую знову. — Перш ніж потрапити сюди. Якби я на нього не відповіла, мене б тут не було.

— Ви не винні в цьому, — каже Вейланд, притискаючи мене до себе. — Він міг забрати будь-яку, йому було байдуже — ви, інша дівчина. Йому просто потрібно було когось зробити лялькою, — продовжує Вейланд, намагаючись дивитися мені в очі, але я відводжу погляд. — Просто почніть жити далі.