Глава 15

Сон — важлива частина життя людини. Без нього ти почуваєшся понуро і мляво. Часом бачиш картинки, а часом ти просто спиш і вже прокидаєшся в новому дні й у новому житті. Як же часом необхідно вчепити хоч пару крихт цього блаженства перед пробудженням.

Я ніколи не висипалася. На роботу прокидатися рано, а добиратися через пів міста.

Я мріяла, що мене вранці буде будити вродливий чоловік із прекрасним торсом, а не будильник. Але, на жаль, першого знайти дуже важко, а конкуренція величезна. Другий же настільки остогид, що більше хотілося розбити його об стіну.

Й ось моя мрія збулася. Гарний, м’язистий чоловік будить мене вранці ласкавим словом із риком дикого звіра:

— Підйом! Нам час на зарядку.

Я розплющую очі, намагаючись збагнути, де я й що я.

На мене холодним поглядом дивиться мій нинішній кошмар — Вейланд Кроудлер.

— А можна ще п’ять хвилин? — прошу я його, думаючи, що давно не вмовляла чоловіка на ще п’ять хвилин для повного задоволення.

— Я вам уже говорив. У вас є п’ять хвилин на те, щоб одягнутися…

— О, я посплю, — я задоволено просовую руку під подушку. — П’ять хвилинок.

— Інакше підете на вулицю в тому, що є, — закінчує Вейланд.

— Ви мене що, туди винесете?

— Так. Мені саме не вистачає зайвого навантаження для бігу, — серйозним тоном продовжує він.

Угу… Очі злипаються. Мить — і мене підхоплює в повітря.

Я напівсонно дивлюся на Вейланда. Мені в руки вручають штани й сорочку.

Знову темрява. Рити немає, передзвоніть пізніше.

Мене злегка трусять.

— Одягайтеся, — чується поруч чоловічий голос.

Угу, підняти підняли, а розбудити забули.

— За що мені така кара? Нічого було сусідські яблука цупити, — я позіхаю, поки мою ногу нахабно пхають у штанину.

Я повністю прокидаюся від того, що чоловічі долоні тягнуть мою нічну сорочку вгору.

— Я далі сама, — плескаю віями й б’ю долонею по руці Вейланда.

Той нерозбірливо бурмоче «нарешті».

Ну що він від мене хоче? Я, може, давно не спала! І взагалі, мій організм не пристосований вставати в таку рань.

— Давайте трохи швидше. Нам час вже починати.

Я напівсонна засовую ноги в чоботи й розумію, що плутаю їх. І все це під пильним поглядом Вейланда. Не можу, коли він так дивиться. Але все ж збираюся із силами й нормально одягаюся.

Від прохолодного повітря шкіра вкривається мурашками. Я щулюсь, але все ж роблю махи руками й ногами, повторюючи за Вейландом.

Дорогою до саду я встигаю остаточно прокинутися й збадьоритися. Особливо після того, як мене заштовхнули до вбиральні під холодну воду.

Просто нестерпний чоловік!

Я дивлюся на доріжку, важко дихаючи.

— А може, досить? — благаю чоловіка, який нарізає навколо мене кола.

— Я ж вам уже казав: мій будинок — мої правила.

Я видихаю. Однаково змусить бігти. Тим паче він може наказати. Мене різко смикає, коли я згадую, як він наказував у кареті. Як я не могла контролювати себе.

Гаразд. Це всього лише пробіжка. Я ж колись мріяла зайнятися спортом. А тут є той, хто буде стимулювати постійно. Тож нічого поганого.

З кожним кроком ноги наливаються свинцем. Мене ніби тягне на землю раз у раз. У грудях з’являється біль, дихання збивається. Я зупиняюся, ставлячи руки на коліна, і важко дихаю. Вейланд уже прискорюється.

— Вейланде! — знаходжу в собі сили крикнути.

Чоловік різко завмирає й обертається до мене. Погляд, як завжди, холодний, але мені потрібно віддихатися. Головне, що він не пробіг той шлях, після якого я завмираю лялькою. Я знову дивлюся на пляму на своїй руці.

Не може ж Вейланд її не помітити? Або просто мовчить ввічливо?

— Це просто жахливо. Ви не можете навіть коло зробити, — каже він.

А, ні, ввічливе спілкування — не про нього.

— Так, не можу, — зізнаюся я і вирівнююся. — А може, ви по колу десяти метрів будете бігати?

На мене дивляться скептично.

Після чергового невдалого ранку з фізичними вправами, де я знову мліла від поглядів на Вейланда, ми вирушаємо снідати.

Навіть тут у нас усе дієтичне, але мені гріх скаржитися. Я й зовсім харчувалася раніше на роботі тільки бутербродами.

— Лорде Кроудлер, — у зал входить слуга й завмирає, зі страхом дивлячись на мене.

Слуги взагалі на мене кидають погляди. Ще б пак — така дивна лялька. Мало того, що не допомагає господареві, так ще і їсть за столом нормальну їжу.

Мужичок ковтає.

— Що там? — перемикає всю увагу на себе Вейланд.

— Вам слід з’явитися у відділок сьогодні вранці.

Вейланд не втрачає байдужої маски на обличчі, коли йому підносять аркуш. Він пробігає по ньому поглядом.

— Гаразд, підемо до відділку. Зберіть карету, — наказує Вейланд.

***

— Пане Кроудлер, ось подивіться, що ми знайшли в тій книзі, — пан Трульє простягає лист із того самого щоденника чаклуна.

Після того, як ми пішли з халупи, Вейланд подав запит правоохоронцям, щоби ті перевірили наші знахідки.

— Чесне слово, я думав, що там просто підпільне виготовлення ляльок, — Трульє кидає на мене погляд.

Поруч стоїть Жеррар — його молодший помічник. Хлопчина дивиться на мене й густо червоніє. Ось відразу видно, у кого я викликаю інтерес, як жінка. Нехай навіть і цілувалася з Вейланд, але він же зупинився. Але я була проти! Взагалі з ним усе зрозуміло. Корчив із себе крижинку, коли ми цілувалися! І він же мене обіймав. Але однаково я з ним у безпеці, якщо він такий.

— Ні, там тільки я була. І потім ще три дівчини.

На мене зараз же дивляться три пари очей.

— І чому ж ви мовчали? — обурено каже Трульє.

— Ну, мені якось було не до цього, — я переводжу погляд на Вейланда.

Чоловік киває, мовляв, говори. Його рука в рукавичці опускається на спинку стільця збоку від мене.

— Було ще три дівчини, — відповідає за мене Вейланд. — Рита розповіла мені. Це ті зниклі з півночі.