Глава 16

З відділку ми не йдемо, а прямуємо до іншого крила. Повз нас пробігають стражники, раз у раз зупиняючись і кланяючись Вейланду. Що я помітила: є звичайні стражники — вони носять шкіряні обладунки з емблемою королівства. Троянда, але я не зовсім впевнена, що вона саме так і називається. Але в будь-якому випадку мені дуже вона подобається. Решта слідчих носили звичайні камзоли.

— Тобто ми точно-точно можемо роз’єднатися? — я уточнюю у Вейланда, коли ми входимо до кабінету, на дверях якого написано «Уповноважений у справах драконів». А трохи нижче — «Вейланд Кроудлер».

Мабуть, часто змінюються ці уповноважені.

— Не знаю, але спробувати треба.

Хвиля радості прокочується тілом, але потім я розумію, що мені нікуди йти. Я про цей світ не знаю взагалі нічого.

Так, добре. Завжди потрібні двірники, посудомийки й так далі. Потрібно буде заробити на життя, потім, може, і на телепорт зможу заробити. А може, і взагалі зумію викрутитися. Ось зовнішність у мене є. Можна буде нею скористатися. Обкрутити багатого мужика… Я знову дивлюся на Вейланда. Ну, якщо він на мене уваги не звертає, так і інші теж не звернуть. І взагалі — це не мій шлях точно.

Тим паче поки буде йти слідство…

— А чому це ми не могли винести книгу з будинку, а слідчі змогли? Я просто не дуже на магії розуміюся.

— Я не всю магію можу використовувати. У слідчих є свої артефакти, здатні нейтралізувати ту магію.

— Зрозуміло, — тягну я, майже нічого не розуміючи.

— До речі, а ви не можете точно сказати, людиною, чи драконом був той чаклун, який зробив із вами таке? — уточнює Вейланд.

— Ні, а в чому різниця? Точніше, як відрізнити людину від дракона?

Уперше я помічаю, що на мене дивляться, як на загадку. Вейланд ковзає задумливим поглядом по мені. Я ж кажу, що незабаром буду розрізняти всі відтінки його поглядів.

— Рівень магії. У людей слабкіший, у драконів сильніший. Але цілком можливо, що він міг просто сказати якимись фразами. Виказати себе. Судячи з того, що я бачив, він був вельми неохайним.

Я замислююся. Та не було нічого такого.

— Він обережний попри неохайність, — кажу я. — Жодного разу не обмовився. Крім того, що працює на когось.

— Зрозуміло.

— А ви перетворюватися на величезного звіра вмієте, виходить? — мені здається, що завалю я його зараз питаннями. — Вибачте, що я так. Просто там…

Я важко видихаю, але мені ж цікаво.

— Ті розмови, що він вів там, — в очах збираються сльози, — були в основному про те, що заклинання криве, що він не знає, як його виправити. І що я стала найкращою лялькою поміж тих, кого він намагався перетворити.

— Це все, що ви можете сказати? Чому саме ви? — продовжує допитуватися Вейланд. — Чим більше ви розповісте, тим більше допоможете слідству.

— І це після того, як ви сказали, що вам лялька не потрібна і ви не будете братися за справу? — я здіймаю на нього очі.

— Я не беруся за справи, які стосуються масових розслідувань і за які я не отримаю оплату — це раз. По-друге, без моєї присутності ви не можете допомогти слідству. Ну і з цим зв’язком мені доведеться розбиратися, тому я і зробив вилазку на місце подій. Якщо ви помітили, то наші з вами плями з’явилися на руках не просто так. Ну й, по-третє, я займаюся справами драконів. Тобто сам для себе веду розслідування.

Я зараз же стискаю свою руку, де знаходиться моя пляма. Тобто він її помітив? І однаково мовчав.

— Я підійшла як лялька, — я нервово ковтаю й намагаюся заспокоїти серце. — Тому що я не звідси. У мене немає жодної амнезії чи чогось подібного.

Холодний погляд впивається в мої очі.

— Продовжуйте.

— Я з іншого світу, — закінчую я.

Уперше за весь час я бачу щире здивування в його очах! Непідробне. Не вічний холод, ніби він із морозилки.

— Ви, мабуть, жартуєте. Інших світів не існує, — нарешті каже він після тривалої паузи.

— Існує, — сумно говорю я.

— Мабуть, чаклун щось зробив із вашої пам’яттю, але цього просто бути не може.

Він не вірить. Вейланд не вірить в існування інших світів, що означає — я не зможу повернутися додому.

— Існують. І чаклун знав про це, — кажу я. — Він так і сказав, що йому підходять ті, хто з мого світу.

— Нічого не розумію, — хитає головою Вейланд.

— О, ну в нас у світі класно, — кажу я. — У нас люди літають у космос, їздять на машинах.

— Космос? Машини?

— Космос — це до зірок, — мрійливо кажу я. — Щоправда, там нічого немає, але сам факт! А машини — це як залізна карета, тільки ти нею керуєш сам. Ну, або водій замість кучера. Зручна річ. Для тих, у кого є гроші.

— Так, усе, годі. Раджу нікому не говорити про інші світи, — хитає головою Вейланд.

— Я й не збиралася. Так що там щодо моїх запитань?

— Не тут, — каже Вейланд.

Ми повертаємося додому до чоловіка. Цього разу засідаємо в його кабінеті. Це просторе приміщення в мінімалістичному стилі.

Я підходжу до крісла й обережно сідаю, підминаючи спідницю.

Вейланд сідає за стіл і дістає той лист.

— А що взагалі відбувається? Я просто зовсім не розумію, як мене знайшли?

І це правда. Я перебувала довгий час у чаклуна.

— На околиці Грістрейна знайшли дівчину. Вона стверджувала, що її зачинили ще з двома дівчатами й лялькою в халупі.

— Але пан Трульє сказав, що вона померла.

— Скажімо так, нам потрібні були ваші свідчення. Необхідно було з’ясувати, що ви пам’ятаєте. Дівчина жива і здорова. Її місце розташування я не скажу зі зрозумілих причин.

— Зрозуміло, — я важко видихнула.

— Дівчата намагалися втекти втрьох, але лялька привела їх назад, та її наздогнати не встигла, — Вейланд пильно дивиться на мене, а я блідну. — Після події стража попрямувала лісами. Пройшли величезну територію, поки не натрапили на ту саму халупу, де і виявили вас.

Я хитаю головою, не вірячи його словам.