Глава 17

Щоночі протягом тижня я кричу. Будить мене Вейланд. Я сама не розумію, що мені раз у раз сняться жахіття з того минулого в халупі. Я все намагаюся забути, не думати про це.

Але однаково щоночі мене будить Вейланд. Більше зі словами, що я йому спати заважаю, але все ж. Я йому пропоную купити беруші, але він чомусь тільки свариться на цю пропозицію. І чого злитися, питається?

Але незабаром мої раптові нічні пробудження закінчуються. Вейланд або звик, або вже не звертає уваги, або таки купив беруші.

Я знову бачу уві сні того чаклуна. Біжу лісом, намагаючись від нього сховатися. Завмираю біля дерева. Під його ногами тріщать гілки. Страх огортає мене, сковує ніби ланцюгами. Проникає в кожну клітинку мого тіла.

Я зриваюся з місця, але чую голос.

— До мене.

Різко прокидаюся. Наді мною стоїть Вейланд і дивиться на мене якимось дивним поглядом.

— Знову? — потираю обличчя долонею.

— Не знову, а як завжди, — похмуро каже він. — Ось і кажу — йдіть до мене.

— Куди? — я після сну погано міркую.

— В ліжко, — продовжує Вейланд.

— В сенсі?

— Мені набридло вставати вночі, а так ви будете поруч.

— Ем, — тягну я. — Я не збираюся спати з вами.

— А я не збираюся слухати ваші серенади ночами, — хмуриться Вейланд.

— Так ніби я хочу. І взагалі, ви хропете.

Вейланд завмирає. Дивиться на мене холодним поглядом.

— Я? — вкрадливо говорить він.

У цю мить він більше схожий на хижака, що причаївся, чекаючи на свою здобич у кущах.

— Хроплю, — він не питає, а ніби констатує факт.

— Ну, я чула, — втискаюся в подушку і прикриваюся ковдрою, ніби щитом. — і тоді я вас не буджу.

Звичайно ж, пан айсберг не хропе, але не можна ж так вередувати. А головне, будити мене вранці! Але не скажу, що мені від цього погано. Я вже звикла підводитися в таку рань і вирушати з ним на пробіжку. Хоч він зміг змусити робити це. І взагалі, не такий він і поганий. Спілкується зі мною. І я вперше почуваюся в безпеці. Ну, крім ось цієї ситуації, коли мене запрошують у ліжко. Але з іншого боку, я ж йому обламала все особисте життя. Він же з жодною жінкою нікуди вийти не може.

— Все, я більше кричати не буду, — демонстративно повертаюся на бік і заплющую очі. — Ви ж мене розбудили, значить не буд… а-а-а!

Починаю верещати, коли мене підхоплюють, як якусь пір’їнку.

— Відпустіть, — впираюся в чоловічі груди.

— Та, будь ласка, — він відпускає мене.

Я падаю на його ліжко. Намагаюся підвестися, але мені не дають.

— Я хочу спати, — каже Вейланд і дивиться мені в очі.

— Я теж. І взагалі, я з чоловіками не сплю! До весілля. Я пристойна дівчина, — я підводжуся. — Кажу ж, краще б ви купили беруші.

— Лягайте в моє ліжко. У ньому мені буде легше вас будити під час ваших спалахів. Не переймайтеся, я не буду зазіхати на вашу честь. Одружуватися теж не збираюся.

— Точно?

— Я до вас хоч раз доторкнувся за весь цей час, навіть попри те, що ви кидалися на мене?

— У кареті.

— Це була всього лише перевірка.

— Гаразд, — здаюся я. — Ви в мене хороший.

І повзу до узголів’я.

Так ми й засинаємо разом на одному ліжку, розділені лише ковдрами. Прямо сімейна пара, яка живе в шлюбі років двадцять.

А ось зранку новини не радують. Скоєно вбивство. Якогось Тиміла Стоуна. Ім’я знайоме, але хто це — я не пам’ятаю.

Величезний будинок повний людей. Стражники зустрічають нас біля входу і ведуть до покоїв пана Тиміла. Серед знайомих мені — Жеррар і Трульє.

— Що сталося? — запитує Вейланд, поки ми йдемо мармуровою підлогою.

Весь маєток оздоблений золотом, на стелях фрески з зображеннями драконів. Дорого-багато, можна сказати.

— Слуги знайшли вранці з колотими ранами на спині. Слідів злому немає, слідів магії теж. Поруч тільки лялька, у руку якої нападник вклав ніж. Ляльку перевірили, — звітує Трульє. — Контролер на місці, але зламаний. Причому пан Тиміл саме був разом із лялькою в дуже пікантному становищі. Картина складається наступним чином. Пан Тиміл розважався зі своєю лялькою. Після цього нападник зайшов до кімнати й завдав дракону кілька колотих ран у спину.

— Це неможливо… — процідив Вейланд.

— Сам не розумію. У ляльки в руках закривавлений ніж, яким і були здійснені удари. Ми вже порівняли.

— Так, добре… — видихає Вейланд. — Гаразд, покажіть кімнату.

Я навіть не встигаю зметикувати, як нас пускають до величезних покоїв. До такого життя мене не готувало. На ліжку лежить здоровенний голий чоловік, ледь прикритий простирадлом.

Мій погляд приковує лялька, яка лежить на ліжку. Вона мляво дивиться в стелю. У неї ідеальна біла шкіра, а очі скляні. На обличчі жодної емоції.

Вона дивиться в стелю. Господар лежить поруч.

Навколо метушаться стражники, щось записуючи й раз у раз позираючи то на ляльку, то на тіло.

Усі різко завмирають, коли Вейланд підходить до пана Тиміла ближче.

Вейланд оглядає місце злочину і хмуриться.

— Занадто багато натоптано, — говорить він.

— Вибачте, лорде Кроудлер, — каже Трульє. — Тут слуги були й наші люди.

Вейланд сідає біля ліжка й починає роздивлятися її.

Я ж дивлюся на вікно — раптом нападник саме таким чином вдерся до кімнати? Але потім переводжу погляд на Вейланда. Його очі спалахують помаранчевим світлом.

— Є щось, лорде Кроудлер? — запитує Трульє.

— Жодних слідів, — каже Вейланд і встає.

Дивиться уважно на тіло й на ліжко, а потім схиляється до ляльки, вдивляючись у її обличчя.

— Рито, підійдіть до мене, — нарешті каже Вейланд.

Я нервово ковтаю й дивлюся на стражників, завмерлих від його слів. На мене кидають здивовані погляди. У них що, лялькам не дають імена? Або думають, що дуже довго дракон грається з лялькою?

Я підіймаю спідницю, намагаючись обережно ступати підлогою. Раптом випадково змету якийсь доказ?