Глава 19

Ми ж повертаємося до кабінету, де й сидимо до вечора, чекаючи на звіт судмедексперта. Пан Тронка приходить надвечір весь схвильований і блідий.

— Це просто неможливо, — він кладе на стіл Вейланда звіт. — Такого просто не може бути.

— Що таке? — запитує Вейланд, беручи папери.

— Серце, справжнє людське серце всередині ляльки! Відчуття, що її робили для академії цілителів, і місцями вставили частини тіла справжньої людини.

Я нервово ковтаю.

Я могла бути на її місці. Могла… Якби чаклун завершив заклинання…

Стоп. Я була в нього перша і єдина, він не згадував, що й до цього робив ляльок. Не міг же він за такий короткий проміжок часу швидко зробити подібну ляльку й підкинути її в інше місто. Ми постійно сиділи в халупі. Якщо він і відходив, то ненадовго. Він ніколи не залишав нас більш ніж на пару годин!

У нього є спільники — ясна річ. Він же згадував пана, якому підпорядковується. А що як він не один такий чаклун у королівстві? Слід поділитися цим із Вейланд, що я й роблю, коли йде пан Тронка.

Вейланд задумливо сидить, дивлячись на папірець перед собою. Перечитує ще раз звіт судмедексперта.

— І що ви думаєте з цього приводу? — уточнюю я.

— Те, що краще тримати тебе від себе якомога далі, але цього ми поки що не можемо собі дозволити, — говорить він.

Я нервово ковтаю.

— Але я не збираюся вас вбивати, напевно… — мене трясе. — Я не знаю, що я…

— Можеш зробити? Мені здається, що річ у близькості. Якщо ми з вами зблизимося в інтимному плані, це може щось спровокувати всередині вас.

— Але я не збираюся з вами зближуватися, — обурююся я, густо червоніючи. — В ліжку. А те, що я на вас кидаюся іноді — так це я себе не контролюю… Гаразд, ви маєте рацію. Ми з вами в пастці. Але, врешті-решт, ми дорослі люди й можемо стримуватися.

— Згоден, — кивнув він.

— Але щось мене бентежить. Я точно пам’ятаю, що пан Стоун під час першої нашої зустрічі з ним і його лялькою згадував про якусь настоянку.

Вейланд замислюється.

— А, так, для підтримання чоловічого збудження, — говорить він.

— Отже, з лялькою в нього вже була близькість. Але це я до того, що тоді ж вона не вбила його ножем. Це сталося тільки зараз.

— Тоді треба дочекатися результатів розтину самого Стоуна. Чи буде в нього виявлено ось це, — Вейланд коситься на свою руку в рукавичці.

Ось подобається мені цей мужик. Спочатку розбирається, а потім рубає, а не навпаки. А то б намислив собі, що від мене треба терміново позбутися.

— Може, на вас і зовсім незавершене заклинання, — його погляд обпікає.

Внизу живота важчає і я відводжу погляд.

— Перевіряти ми не будемо, — мій голос хрипить.

Як же він так впливає на мене?

Вейланд гмикає.

Тема вичерпана. Незабаром приносять і результати огляду Стоуна. Вейланд теж пробігається швидким поглядом по паперах.

— Ну що там? Є щось лялькове? — цікавість так і гризе мене.

— Ні, — каже він. — Але винятки завжди можуть бути. Гаразд, на сьогодні вистачить.

Я киваю. Тепер роздумів додасться.

Ось тільки коли ми повертаємося додому, у кімнаті вже немає мого ліжка. Я здивовано дивлюся на Вейланда. Я ж гадала, що він пожартував щодо того, що ми будемо спати разом, а він і справді наказав прибрати моє ліжко.

— Так ви серйозно? — похмуро я, коли Вейланд прямує до шафи.

Він знімає камзол, а слідом і сорочку.

Я мимоволі задивляюся на його потужну спину, розмірковуючи, що тренування явно на нього корисно впливають.

— Абсолютно серйозно. Я ж уже казав, що вночі волію спати. Але якщо вже у вас проблема, то я б хотів мати змогу зарадити їй ближче.

— Гаразд. Може, хоча б на «ти» перейдемо? Якщо ми спимо разом.

Холодний погляд уперся в мої очі.

— Виключено.

— Але ми з вами не такі вже й незнайомі люди. Навіть цілувалися, — усміхаюся я.

Серце тьохкає, коли його погляд темніє.

— Ні. Жодної фамільярності, — говорить він і прямує до вбиральні.

Ось же упертий. Він до кінця життя викати всім буде? А коли діти з’являться?

Я видихаю і ставлю стільчик біля дверей до вбиральні. Спочатку водні процедури приймає Вейланд, потім уже я. І це волосся сушити потім. Одні проблеми.

Після всіх процедур ми лягаємо спати. Я тулюся до краю ліжка, хоч воно в нього величезне. Але ж якось не хочеться заважати його господареві.

Сон приходить майже відразу. Сниться мені, що я обіймаю камінь. Він такий твердий під моїми руками й чомусь дихає. Я кажу йому, що ми ще завоюємо тих овець, яких випасають величезні таргани.

— Прокиньтеся! — різко кричить камінь.

Я розплющую очі. Мої руки стискають міцне чоловіче тіло.

У кімнаті темно, але я так і бачу, як виблискують очі Вейланда.

— Ой, — кажу я.

Оу, я навіть ногу примудрилася на нього закинути. Ніби я на сходження на гору зібралася, а не просто спати.

Хочу відповзти від чоловіка, але його рука лежить на моїй талії й не дає мені зрушити.

— Що ви робите? — шепочу я. — Чому ви на моїй половині?

— Тримаю вас, — сонно відповідає Вейланд. — Думав, нападете на мене, а ви просто вирішили відтіснити мене з ліжка.

— Тобто?

— Ви на моїй половині, — терпляче пояснює Вейланд.

Я злегка підіймаюсь. Так, дійсно, я як той диверсант примудрилася доповзти до нього й закинути ногу на чоловіка на знак захоплення території.

— Ой, — я намагаюся знову відповзти на свою половину, але мені не дають.

— Ви не забувайте… — хрипко я, — що лялька… ножем.

— Я тут подумав, що так ще краще буде. Тоді в ляльки був шанс узяти ніж. На столі стояв обід, — пояснює Вейланд. — Але його прибрали слуги перед приходом варти. Тож цілком можливо, що вона просто взяла ніж, а потім зробила кілька ударів у спину свого господаря.

Я упираюся рукою в груди чоловіка. Добре що він спить у сорочці. Чи не добре? Краще б без неї. Я б пройшлася рукою по м’язах, ковзаючи вниз… так, гаразд, не відволікаємося. Мені тут розповідають про злочин!