Глава 1

— Ну і спека, — я виходжу з карети.

Ноги гудуть, я обмахуюсь віялом.

— Все гаразд, леді Кроудлер? — Вальтер виходить слідом за мною.

— Все чудово, — я видихаю.

Після прохолодного Стоунхілла спекотна Волавія здається просто пеклом. І різниця між ними величезна. Стоунхілл лісистий, зелений, а Волавія більше степова. Почати пошук мого чоловіка ми вирішуємо зі столиці. Вейланд говорив, що його родичі живуть у столиці. І їхати він тоді не хотів. Але надто вже його родичі наполягали. Тим паче він не горів бажанням мене з ними знайомити. Тому й поїхав один. Життя вони йому зіпсували конкретно. Тож я спокійно приймаю те, що він абсолютно не хотів ні їхати, ні мене із собою брати. А тут таке сталося — незрозуміло що. Та й записка ця дивна. Гаразд, розберемося.

Естар — столиця Волавії. І саме тут нам потрібно шукати мого чоловіка.

— Наші кімнати мають вже бути готові, леді Кроудлер, — каже Вальтер. — В готелі.

— Дуже добре, — кажу я.

Насамперед треба облаштуватися. На пошуки вирушимо зранку. До того ж є в мене тут один знайомий дракон. Ось він-то мені й повинен допомогти в пошуках чоловіка, або хоча б сказати, де він може бути.

Готель наш розташований в центрі міста. Це величезна червона будівля з білим дахом. Вона яскраво виділяється серед інших своєю архітектурою. Біля самого даху можна побачити маленькі фігурки драконів, які ніби вартові охороняють будівлю.

Всередині теж красиво. Ми йдемо червоною доріжкою до стійки, де нас зустрічає мила дівчина й передає ключі на моє ім’я Вальтеру. Дворецький несе мій багаж.

Кімнатки тут невеликі, але дуже розкішні. Оздоблення гарне. Ліжка з набалдашниками. Маленький столик і стілець. Навіть є невелика вітальня з диваном. Бракує тільки телевізора. О так. Я ж не з цього світу. Потрапила в нього рік тому. Мемуари можна писати про моє життя. Але, скажімо так, що спочатку мене зачарували, потім мій чоловік знайшов мене, ми почали жити разом, тому що ні на крок не могли одне від одного відійти — і все через заклинання. Потім ми знайшли того, хто це зробив. Й ось після всіх пригод зрозуміли, що жити одне без одного не можемо. Так і одружилися.

З вікна чудовий краєвид на річку, що протікає посеред міста й розділяє його на дві частини.

На столику у вітальні я знаходжу брошуру з меню ресторану й сьогоднішню газету. На титульній сторінці нічого цікавого. Якісь зведення. Навіть гучних заголовків немає. Мабуть, тут не особливо розбираються в якісному просуванні.

Дістаю з багажу папірець — адреса того знайомого Вейланда.

Пишу йому і прошу внизу у вестибюлі, щоби листоноша обов’язково відніс його за адресою.

Тепер залишається чекати й сподіватися. Я знайду свого дракона, обов’язково знайду.

Вранці мене будить стукіт у двері.

— Пані Кроудлер, — це Вальтер.

Потирають обличчя долонею.

Дворецький зранку займається підготовкою до виходу, приносить сніданок і свіжу пресу.

Я стискаю ковдру. Всю ніч мені снився. Цілував, обіймав. Навіть жар відчуваю на шкірі. Його жар. Він десь тут. У цьому місті. І він живий. Може, його родичі його тримають. У мене до цих нехороших драконів особливе ставлення.

— Так, — я встаю й загортаюся в халат.

Вальтер розставляє сніданок на столику.

— Ви не сказали, чи будете займатися…

Я хмурюся.

— Ніде, — тисну плечима.

Ще одна звичка, до якої привчив чоловік — вставати зранку й робити зарядку. Але без нього така лінь. Хоча брешу. Удома теж встаю кожного дня й займаюся.

— Тут новини принесли.

— Угу, треба сьогодні до відділку правоохоронців сходити. Хоча б заяву подати, — кажу я.

— Так, чудова ідея. Я можу його сам відвідати, якщо вам буде завгодно. Тут ще новина така. Може, вас зацікавить, поки ми тут? — він простягає мені газету.

— Разом підемо, — кажу я, приймаючи газету. — Найміть нам карету.

— Так, леді Кроудлер, — кланяється Вальтер.

Відчуваю себе сомнамбулою або роботом. Хоча я певною мірою і є останнім. Тільки зараз ще емоції й почуття намагаюся стримувати в собі. Ніколи розкисати.

Я розгортаю газету. Хм, так, дійсно цікаво. Незабаром молодший син королеви Еніель одружується. І його наречена влаштовує конкурс на весільну сукню.

Розумію, чому Вальтер мені підсовує цю новину.

Там, де ми з чоловіком живемо, у нас є своє ательє. Наш невеликий бізнес.

— Я зараз навіть думати не можу про те, щоби створити весільну сукню. Це явно не до мене.

— Віра потрібна, — каже Вальтер.

— Я вірю, що ми знайдемо Вейланда.

— Я про вашу співробітницю Віру, — м’яко каже Вальтер.

Так, точно. Вона талановита дівчинка з мого світу. І з нею сталося те ж саме, що й зі мною. Тільки в неї немає дракона й немає проблем із поглинанням драконячої енергії. Так, нас, лялечок — троє. Я, Віра й Надя. І кожна зі своїм прокляттям. Наприклад, я можу поглинати енергію тільки свого чоловіка, а дівчатка — усіх. Ми як вампіри, тільки п’ємо не людську кров, а енергію драконів.

Що ж. Поки я буду рятувати свого чоловіка з лап родичів, можна буде й у конкурсі взяти участь.

— Не бачу сенсу. Ми тут, щоби знайти мого чоловіка, — я кладу газету на столик.

***

Наймана карета відвозить нас до найближчого відділку варти. Я вирішую почати з легшого. Раптом мій чоловік у в’язниці? Всяке може бути.

Усередині відділення вельми просторо. У величезній будці, огородженій склом і стійкою, сидить вартовий.

— Ви з якого питання? — черговий хлопець підскакує в будці на вході.

— Шукаю свого чоловіка, — кажу я.

— Ем, думаєте, він до нас потрапив?

— Ні, але він зник у вашій столиці. Ось і хочу подати заяву.

— Як давно?

— Місяць тому зник.

На обличчі хлопця миготить здивування.

— Гаразд, зараз черговий вас проведе до слідчих, — говорить він і дзвонить у дзвіночок.

За хвилину до нас приходить ще один хлопець у формі.