Глава 2

Якщо хочеш почати власну справу в новому місті — потрібно знайти місце. Люди в мене вже є. У нашій країні, де ми живемо з чоловіком, у мене невеличке ательє. Чоловік його колись навмисне придбав. Хотів засісти глибоко в тому королівстві. А так бізнес свій. Але чоловік у сукнях не дуже тямить, тож вручив усе керівництво мені. Ось і керую, як вмію.

Але тепер завдання стоїть складніше. Мені потрібно буде відкрити ательє у Волавії. Сюди приїдуть дівчатка, які займаються дизайном суконь. Тільки потрібно буде призначити заступника. Цією людиною буде Надя. Думаю, що вона впорається.

Насамперед я відправляю листи в Грінстрейн, щоб викликати своїх людей.

Наступне — орендую будиночок недалеко від центру. Він невеликий, одноповерховий, на кілька кімнат. Його здає миловидна бабуся з огидною звичкою стукати палицею об підлогу. Не знаю, як із нею впорався Вальтер, але домовлятися дворецький із драконами вміє. Вона обіцяє заходити кожного місяця, щоби брати вельми нескромну оплату за проживання. З цим переїздом одні витрати. Ще й торгуватися з драконами — ще те задоволення. Вони свого не проґавлять.

У Волавії безліч драконів. Вони тут всюди. Серед різних верств і на різних посадах.

Я розумію, що Вейланд живий. З ним нічого страшного, крім одруження незрозуміло з ким, не відбувається.

Залишається тільки знайти місце для нашого нового ательє. Зрештою, знаходимо будівлю неподалік від центру міста. У самому центрі — не проштовхнутися. А тут ще і здавати іноземці мало хто хоче. Тут і своїх на черзі вистачає. Звісно, наше місце нічогеньке, але я ж знаю, що найкозирніші в центрі. Але нічого. Ми тут ненадовго. Розберемося з Вейландом і повернемося в Грінстрейн.

Дівчата приїжджають за тиждень. Віра збирає і квапить усіх, тому така затримка й відбувається. Весь цей час я чекаю на відповідь від нашого спільного з чоловіком знайомого — Керністока. Але він не відповідає й не дає про себе знати. Я знаю, що Тобіас Керністок — не його справжнє ім’я. А справжнього не знаю. Не залишає Вейланд жодної зачіпки, як знайти свого друга. Залишається тільки чекати, коли прийде хоч якась звістка в готель. Звідти мені передадуть новини в будиночок, який я нині знімаю.

— Леді Кроу… — до мене звертається Віра.

Вона висока темноволоса дівчина з зеленими очима.

— Кроу, — кажу я. — Тут ми під прикриттям.

— А що сталося? До чого переїзд? — запитує вона.

Ми сидимо на веранді. Тут у господині невеликий садок. Зовсім маленький у порівнянні з тим, який у нас у Грінстрейні. Та що там. Там у нас маєток, а тут просто будиночок, де навіть дракон не поміститься.

— Чоловік не повертається, — видихаю я з гіркотою в голосі.

Серце стискає від туги.

— І ви за ним? За мужиком бігати — марна справа.

Я підтискаю губи.

— Знаю, але боюся, що не все так просто, — простягаю їй газету з конкурсом на плаття, і другу з зображенням Вейланда.

Віра присвистує.

— Але ж він лорд… — округлюються її очі. — Та і взагалі, він же вас знайшов у підвалі! Не вірю, що принци лазять по чужих підвалах.

Свого часу мене знайшов не Вейланд, а слідчі. Ми з Вірою одні з дівчат, яких піддали магічним експериментам, але, на щастя, всю цю богадільню накрили, а нас врятували. Згадувати про ті події просто не хочеться. Єдина радість від того минулого — я одружена з Вейланд Кроудлером.

Експериментальне заклинання поєднало нас назавжди. Мене, його і дракона всередині чоловіка.

— Хоча я б повірила. У вашого чоловіка такі манери. Прямо аристократичні до зубовного скреготу, — продовжує Віра. — Я не здивована, що він виявився принцом.

— Це не має значення. Без нього я можу будь-якої миті померти, — пояснюю я, замовчуючи про те, що спочатку я буду як ошаліла бігати містом й забирати в драконів їхню енергію, і зупинити мене можна буде тільки убивши. Але поки що я під зав’язку накачана енергією Вейланда. Проблема в тому, що я теж йому потрібна.

Я замовкаю. Уже місяць без того, хто може заспокоїти й зупинити мене. Я — лялька дракона. І хочеться позбутися від цього назавжди, але це неможливо.

— А я?

— Ну, ти ж не пов’язана з драконом, — видихаю я.

— Я відчуваю їх, — вона стискає тканину своєї сукні. — Іноді так хочеться…

Я нервово ковтаю. Еге ж. У Стоунхіллі значна частина населення люди, а тут — дракони. Я ніби тягну бомбу уповільненої дії просто в епіцентр. Але їй головне — не зірватися й не кидатися на драконів-чоловіків. А то нас вирахують, стратять або просто вб’ють. Треба бути вкрай обережними.

Ми, як ляльки, робилися за індивідуальними заклинанням. Розібратися в кожній із нас — важка робота. Що там буде з Вірою після зв’язку з драконом — ніхто не знає, а перевіряти не хочеться.

Погано, що без неї мені не впоратися. Нам треба якось потрапити до палацу. Поки що плаття — єдиний привід потрапити туди. Ну й Тобіас.

— От козел цей ваш принц, — видає Віра. — Він же з вами одружений, а тут з іншою одружується.

— Це й належить нам з’ясувати, чому він ні з того ні з сього одружується з іншою, — кажу я. — Я не вірю, що тут усе так просто. Але й у королівський замок не потрапити. Хоч би екскурсії тут проводили.

— Може, їм туристи не потрібні, — гмикає Віра.

— Так, напевно, не знають, що на цьому можна гроші заробляти, — тисну плечима. — Ми з Вальтером уже ходили в розвідку. До палацу не підступитися. Я його навіть здалеку не бачила. Туди не потрапити ніяк, крім як йти на таран.

На очах проступають сльози. Змахую їх.

— Ну, враховуючи наші можливості, — каже Віра, дивлячись на мене.

— Ні, я не буду нічого робити з драконами. Це виключено й небезпечно.

— Ясно, а якщо ми не пройдемо конкурс?

— Та годі. У тебе хист до дизайнерства. Забабахаєш цій… — мій голос знижується, — нареченій сукню.

— Вона теж дракон, — задумливо говорить Віра.

— Нічого страшного, — кажу я. — Я ж кажу. Нам доводиться стримувати свої пориви.