Глава 3

Максимілліан дивиться з посмішкою на мене, яка стає все ширшою й ширшою. Незабаром сміх розливається кухнею.

— Треба ж на такому проколотися. Я-то думав, що він перестав «викати» після вашого весілля.

— Ти його знаєш, його принципи непорушні, як і він сам. Гаразд, що зробили з Вейландом?

— Маргарито, я тебе глибоко поважаю, але якщо дізнаються, що сюди приїхали потенційно небезпечні ляльки…

— Так, знаю-знаю. Тут тільки Віра. Вона під моїм наглядом.

— Заклинання на Вейланді. Він не пам’ятає про своє життя в Стоунхіллі. Не пам’ятає тебе.

— Але він же може обернутися на дракона, — серце нервово пропускає удари, а я стискаю скатертину на столі.

— Думаєш, йому дозволять? Вона знає про тебе… — продовжує Максимілліан. — Вона не дозволить вам бути разом. Кажуть, що ти тут заради нього й бажаєш забрати його… у тебе не вийде. Його вже не віддадуть. Як би ти не хотіла.

— А він? Що хоче він?

— Щоби ти жила, — відповідає Тобіас. — Без нього. Ти можеш підживлюватися від інших драконів… Знайди собі іншого.

Я хитаю головою з боку в бік, давлячи в корені сльози. Як я без нього? Без його нечастої усмішки, холодного погляду? Міцних і надійних обіймів?

— Хто вона? Хто мій ворог? — шепочу я.

— Королева Еніель, — відповідає Максимілліан. — Змирися, Маргарито.

Я хитаю головою. Ніколи, ніколи не змирюся.

— Я хочу побачити його. Він ніколи не зупинявся, щоби врятувати мене. І я не можу вчинити інакше.

У глибині душі я чомусь здогадувалася, що він не забув попросити допомоги тут, щоби врятувати ляльок там. І тому його повернули сюди.

— Добре, — каже Максимілліан і дістає з кишені невелику пляшечку. — У зв’язку з тим, що ти тут, королева Еніель може нашкодити тобі, якщо ти наблизишся до принца. Але я допоможу тобі.

— Вона знає, що я тут?

— Не знаю, але їй не важко буде знайти тебе. Я дещо приготував для тебе. По старій дружбі, — усміхається він. — Випий його — і твоя зовнішність зміниться. По краплі в день. Будь обережною. Королева Еніель не та, кому слід переходити дорогу. Тобі пощастило, що її поки що немає у Волавії. Але незабаром вона повернеться. Скористайся прикриттям.

Можу тільки здогадуватися. Але Вейланд обіцяв, що ніколи не залишить мене саму.

— Що це за заклинання, яке вона наклала на Вейланда? — питаю я.

— Потужне закляття пам’яті. Так, його можна зняти, обернувши його на дракона. Але ніхто не дозволить Вейланду це зробити. А самостійно не вийде. Його дракон — мала дитина. Він занадто нестабільний.

— Отже, кажеш, що королеви немає. В такому разі є можливість обернути його до її повернення, — задумливо кажу я.

Максимілліан важко видихає.

— Навіть якщо ти підберешся до нього близько, тобі доведеться застосувати свою силу. Але поряд із ним будуть ще двоє драконів — його охоронці. Вони встигнуть тебе зупинити раніше, ніж ти зможеш щось зробити. Я навіть упевнений, що якщо ти прийдеш з іншими лялечками — у вас нічого не вийде.

Ух, сидить принцеса у вежі під захистом дракона й чекає на свого принца, називається. Ех, доведеться побути принцом або лицарем, який врятує свою принцесу.

— Гаразд. Я подумаю, як його врятувати.

— Спробуй, але пробач, я мало чим можу допомогти. У замок мене не пускають, — каже він.

— Дякую й за це, — сумно усміхаюся я. — Ти не зобов’язаний. Можна тільки одне прохання?

— Яке?

— Якщо в мене не вийде, ти зможеш приглянути за моїми лялечками?

***

— А йому можна довіряти? — Віра скептично дивиться на мене.

— Так, — киваю я, позираючи на флакончик. — Але тебе він теж пам’ятає.

Віра густо червоніє. Колись у минулому вона мало не вбила Тобіаса своєю ляльковою силою. Тож я взагалі шокована, що він наважився прийти до мене сьогодні.

— Я ж не навмисне тоді, — з болем каже вона.

Згадує вона минулі події. Вона ж у нас бездонний мішок із поглинання енергії.

— Та я ж нічого. Подивимося, що дає ця рідина? — відкорковую кришку.

— Давайте. В разі чого, я вас підхоплю, а якщо щось не так, то я тут усіх драконів, — вона стискає руку в кулак.

— Верунь, заспокойся. Якби він хотів нашкодити, то я б вже летіла на повній швидкості у Грінстрейн, — усміхаюся я.

Усього лише крапля. Я капаю її на палець і куштую.

Фу, гірке. Я закашлююся. Згинаюся навпіл.

— Рито! — Віра кидається до мене.

Кхе-кхе. Що він мені там дав? У-у. Очі починають бачити гірше. У животі вирує. Я кліпаю і смикаюся. Моя рука! Вона інша. Я кидаюся до дзеркала. На мене дивиться бабуся! Зовсім не я. Ой-ой, що ж це таке? Так, спокійно. Скільки зморшок. А-а. На руках виділяється сіточка старечих вен. Ось це диво. За що мене так життя не любить? То лялька ідеальна, то бабуся старенька. Ох, сподіваюся, у мене радикуліту того ж не буде? Ні, внутрішньо почуваюся добре.

— Ми дістанемося до Вейланда, — я дивлюся у своє засохле віддзеркалення й посміхаюся.

Нехай стара, але мізками ще молода. Мені ж головне — дракона повернути, нехай навіть ціною тимчасової молодості.

Велліан

— Принце Велліане, ти все ще спиш, — лунає дратівливий голос над моєю головою.

— Якщо ви входите в мої покої, то будьте ласкаві залишатися на ніч, — похмуро кажу я, дивлячись на свою наречену.

Прекрасна дівчина років двадцяти з гарною витонченою фігуркою, укладеною у квітчасту сукню з глибоким декольте. Темне волосся заколоте в химерну зачіску а-ля вежа на голові.

— Ще чого! Тільки після весілля. А тобі час вставати, — вона гордо підкидає підборіддя.

— На «ви», — виправляю її. — Неприйнятно «тикати».

— Ой, ну що ви починаєте? Нумо одягайтеся. Нам сьогодні до міста потрібно поїхати.

Сон. Так, я б ще поспав. Там, уві сні, я бачу її. Біляву жінку з зеленими очима. Вона тягне до мене руки й щось говорить. Але я не чую, що. У неї найпрекрасніша усмішка на всьому білому світі. Але це всього лише сон. Мені здається, що я бачив її десь раніше. Може, поки я був у Стоунхіллі? Я ж прожив там цілих три роки. Одна з моїх коханок? Тоді чому тільки вона сниться?