Глава 4

— У вас є шанс його побачити, — Вальтер кладе переді мною газету. — Сьогодні він разом зі своєю… принцесою поїде в один із сирітських притулків.

Я переводжу погляд на папір. Ось, нарешті. Ми вже тиждень у Волавії після візиту Тобіаса, тобто Максимілліана.

Я звикаю бути старенькою, дівчатка звикають до мого вигляду. Загалом, всьому свій час.

Укладаємо договір з орендодавцем на приміщення, де ми облаштуємо нове ательє й займемося ескізами для суконь нареченої.

Мілій бабусі з легким склерозом усі тільки раді здати приміщення. Ще б пак, раптом забуде, що оплатила оренду. Ось тільки за маскою бабусі ховаюся я. Гаразд, жартую. Усе нормально мені здають. Оплата кусюча, але нічого. Жити можна.

А я звикаю. В цілому, почуваюся чудово. Жодних хвороб або ще чого. Просто для прикриття я старенька. Якось боюся залишитися без дії цього заклинання, тому кожного дня ввечері я п’ю по краплині з флакона.

— Ходімо, — видихаю я.

Величезний натовп  скупчується біля притулку.

— Ану розійтися! Не видно, що пенсіонерка йде? — махаю тростиною.

Беру її для антуражу. Наступаю комусь на ногу.

— Ай, стара, — кричить хтось на мене, але я ж не одна.

Позаду мене йдуть Віра і Вальтер з охороною.

Ті, хто хоче визвіритися на мене, зараз же відступають.

— Проходьте, — пропускають уперед.

— Що це за баба? — запитує схвильований голос.

— Та не знаю, але погляд такий… Просто жах.

Угу, бояться. Я відчуваю енергію драконів. Вона стікається до мене. Ось тільки мені до неї байдуже. Так, я можу послабити всю юрбу разом із Вірою, але мені це не потрібно. Відчуваю, що інстинктивно дракони бояться мене. Ось і розступаються. Велика частина жителів Волавії — дракони. Звичайно, тут і люди є. У цьому натовпі приблизно відсотків шістдесят драконів і сорок людей. Може, я й помиляюся. Хто знає?

Я хочу підійти якомога ближче до самого краю, де стоїть Волавійська варта.

Незабаром чуються радісні вигуки.

— Принцеса Камалія! Принц Велліан! Вони їдуть.

Нічого собі, яка процесія. Попереду їдуть стражники на конях, за ними ще три карети, і хід замикають ще стражники. Прямо кавалерія ціла.

Він не любить такого пафосу й пишності. Був би він сам, то приїхав би нишком, так, щоби його ніхто не помітив.

Я торкаюся грудей. Серце стискає лещатами. Ми стоїмо майже біля самого притулку. Незабаром карети зупиняються. Спочатку виходить варта. Натовп ще більше відтісняють. Але я дивлюся тільки на одну карету. Я відчуваю енергію Вейланда — свого чоловіка. Вона огортає повітря й тягнеться до мене. Я заплющую очі, стримуючи сльози.

Він живий, усе з ним добре. Розплющую очі.

Я дивлюся на його потужну фігуру в темно-синьому камзолі. Усе такий же гарний, потужний, статний.

Вейланд простягає руку до карети. Тонка дівоча рука опускається в його долоню. Ох, і ця принцеса йому до пари. Молода, вродлива. Вираз обличчя Вейланда — і навіщо ви мене розбудили. Я буду всіх вас заморожувати поглядом. Мій пан айсберг. І як же неприємно, що він тримає її за руку.

Принцеса махає, і натовп радіє, вигукуючи її ім’я.

Енергія Вейланда така принадна. Така смачна. Така моя. Рука смикається. Ледь помітна нитка тягнеться від Вейланда до мене. Я хапаюся за неї, хоч він так далеко.
Коханий мій. Я тут, я прийшла до тебе. Ледь помітно тягну її, але цього так мало. Мені його так мало.

І тут серце завмирає. Вейланд обертається до натовпу. Мені здається, що він бачить мене, тому що дивиться в той бік, де стою я. Весь світ ніби зникає, а мені хочеться кинутися до нього, притиснутися. Вдихнути рідний запах. Але не можна. Буде дивно, якщо до принца з натовпу побіжить старенька з криками «коханий» і кинеться йому на шию. Та мене стратять, варто мені тільки переступити межу.

Так, спокійно. Я переконалася, що з ним все добре. Залишилася справа за малим — потрібно, щоби наше плаття було найкращим і потрапило до переможців. Дивлюся на свої пальці. На кінчиках вирує помаранчеве сяйво. Мала частина його енергії, яку я змогла витягнути з такої відстані.

За Вейландом йдуть ще двоє драконів. Високі, широкоплечі чоловіки. Від них теж віє драконячою енергією. Причому досить потужною. Один — чорнявий, інший — блондин. Але такі схожі. Брати, мабуть.

— Пані Кроу? — питає мене Віра. — Бр-р, ну й тхне від них.

Теж звертає увагу на енергію. На секунду спалахує бунтівна думка попросити її витягнути всю енергію драконів, які стоять тут, але я її відганяю. Не можна ризикувати. Нехай Віра лялька, яка може поглинати енергію драконів без втоми й відчуття переповненості, чорна діра з ляльок, але не можна. Тим паче ті двоє… навіть мені страшно.

— Все гаразд, — відповідаю я. — Ходімо краще готувати ательє до відкриття. Я побачила, що хотіла.

— Так, звичайно.

***

З ним усе добре. Він живий, здоровий і майже одружений. А чи не отетерів він? Що ж там за магія пам’яті така?

— Ну, як вам? — Віра показує мені один з ескізів весільного плаття.

— Ні, занадто звичайне, — хитаю головою, дивлячись на красу.

Віра неперевершено малює, хоч у нашому світі вона була професійною волейболісткою. У збірній навіть виступала. Ото ж бо і зріст такий. Майже два метри. Вона від мого Вейланда на кілька сантиметрів нижча, але все ж височенна така. Помітна. Та головне — малює чудово. Її талант годиться в нашій роботі з ательє. Які вона вигадує сукні для місцевих Грінстрейнівських дам! Ми навіть плануємо потихеньку започаткувати нашу моду в цьому світі. Відмовитися від пишних спідниць, які більше ганчіркою служать. Хочеться вже зручних сарафанчиків і суконь по коліно. Я якось Вейланду показувала подібний ескіз, так у нього прямо слина потекла.

Загалом, ми були довго зайняті обговоренням подібної тенденції й віянь нової моди.

Проте ми з Вірою тепер носимо білизну, схожу на ту, що є в нашому світі. Мати власне ательє взагалі круто. Але поки ми підлаштовуємося під реалії тутешнього світу.