Глава 5

У грудях такий біль. Мені здається, що мені погано. І не минає, головне, і наступного дня. Може, розчулився після відвідування притулку? Але відчуття, що чогось не вистачає. Навіть викликав учора двох дівчат світловолосих, але нічого. Відразу вигнав цих дівок. Не можу. Когось бракує, і вона мені сниться. Просто мара якась. Точно! Мара. Мабуть, випив колись любовного зілля, ось і ввижається вона.

Ні. Королева знала б. Від неї таке не приховати. Королева Еніель — найсильніший маг нашого королівства й жінка, яка мене народила. Батько помер, ще коли я був дитиною. Залишилися тільки я, двоє братів і сестра. Я наймолодший із них. І найслабший. Я не зміг закликати свого дракона в дитинстві й лише одного разу закликав його вже дорослим.

Після смерті батька мене відправили в маєток родини Кроудлерів. Це родичі з боку тата. Вони мене прийняли, але навіть вони не могли допомогти викликати дракона. Та й не намагалися. Цуралися мене. Я ніби завжди був сам. У мене тільки один друг був, який дружив зі мною з дитинства — Максимілліан Сотці. Сім’я Сотці — близькі друзі сім’ї Кроудлерів. Часто бували в нас. Так я й познайомився з Максимілліаном. Він єдиний, хто став мені близьким товаришем і соратником.

Ми часто гуляли за межами дому. Одного разу в дитинстві ми мало не побилися зі шпаною на вулицях. Нас загнали в кут. Навіть попри те, що ми були одягнені просто, нас однаково називали аристократиками. Хлопці вуличні накинулися на нас. Пам’ятаю, як сильно нам дісталося. Поверталися додому із синцями. Влетіло ж нам тоді вдома. Та й начхати. Хороші були часи.

Я нікому в житті так не довіряю, як своєму другові. Але серце чомусь болить. Ніби є хтось ще, хто мені дуже дорогий. Але такого не може бути. Усі, хто поруч зі мною, лише швидкоплинні видіння. У цьому світі мені нікому довіряти. Але щось мені здається, що це не так.

Я дивлюся у вікно й бачу в саду натовп. А, точно. Моя наречена вирішила влаштувати конкурс серед стилістів на свою весільну сукню. Не розумію, навіщо їй це й чому не влаштовують роботи Волавійських стилістів?

Загалом, її примха — і є причиною затримки весілля. Ніби останнього я дуже хочу. Та начхати. Усього лише зв’язок із драконицею заради перемир’я з її країною. Так запланувала королева, тому й повернула мене зі Стоунхілла.

Я знову дивлюся у вікно. Висока чорнява дівчина веде під руку стареньку до лавки.

Знову те ж відчуття, яке охопило мене під час відвідування сирітського притулку. І зараз те ж саме.

— Ваша Високосте? — запитують мене стражники, які невпинно слідують за мною.

— Йдемо в сад, — наказую я.

— Як скажете, — говорить один із них.

Стражники мої особливі. Двоє братів-акробатів. Дракон Авенділ і дракон Сувенділ. Вони мені обидва по плече, але сили в них не злічити. На п’яти мені наступають. Хіба що на ніч залишають на самоті, та й тоді постійно поруч із входом крутяться. Я навіть не впевнений, що вони сплять.

Втім, не моя це справа.

Вони слідують за мною безшумно, ніби їх і немає зовсім. У моїх братів і сестер немає таких охоронців. Дивно навіть, але розумію. Королева Еніель мені не довіряє, як і я їй.

Та начхати, власне. У мене свої цілі. Я не безвольна лялька на чиємусь повідку, але пограю за їхніми правилами.

Я виходжу в сад. Тут так зелено. Химерні рослини ростуть у Волавії. Дерева з різноманітним листям.

Ця старенька сидить у тіні, постукуючи пальцями по паличці. Поруч із нею сидить висока дівчина. Хм, так вона вища навіть від моїх охоронців.

Ніколи не бачив настільки височенних. Стоп, я її знаю. Віра — одна з дівчат, яких я врятував у Стоунхіллі. Але від чого саме? Так, точно. Її тримали десь у халупі. Тоді ще багато дівчат зникало в Стоунхіллі. Та що ж таке? Пам’ять підводить.

— Повії, бандити! Країну до чого довели, — махає паличкою старенька на дерева.

— Божевільна бабулька, — слуги, які відбирають кандидатів, линяють від неї й миттю завмирають, коли бачать мене.

— Ваша Високосте.

Ці двоє у квітчастих камзолах із химерними комірцями, що роблять їх схожими на птахів, кланяються мені.

І ті двоє — старенька й дівчина — кланяються мені.

— Ви можете йти, — кажу тим двом.

— Ой, вибачте, — встає бабуся. — Радикуліт зовсім замучив. До речі, вам, молодим, ходити треба. А то геморой буде і варикоз. Ой, бабусі важко.

— Бабуся, — підхоплює її дівчина. — Що ви таке говорите? Пробачте нам.

— Та нічого, — усміхаюся я. — Ви сідайте. І я з вами.

Я підходжу до них ближче. І завмираю. Зелені очі старої так дивляться на мене, ніби в саму душу. Серце починає таку чечітку відбивати, що, здається, ось-ось вискочить. Та що зі мною таке? Може, хвороба якась? Або дракон рветься назовні? Ох, поняття не маю.

Я сідаю поруч із цією старенькою.

Мої охоронці вмить стають поруч. Супутниця бабусі напружується.

— Ми з вами десь бачилися, — кажу я цій дівчині.

— Так, напевно, — вона позирає на бабусю.

— Згадав, — клацаю пальцями, — у вас же нове ательє.

Вони обидві округлюють очі, дивлячись на мене.

— Т-так, — каже вона.

Я пам’ятаю її. Вона зі Стоунхілла, але мені чомусь не хочеться це озвучувати в присутності охорони.

— Залиште нас, — кажу вартовим. — Зі мною нічого не станеться. Але можете захистити нас від інших охочих поспілкуватися.

Стражники хмикають, але відходять убік.

— Я теж піду, з вашого дозволу, — каже ця висока.

— Вам тут подобається? — запитую бабусю, коли висока і стражі відходять на певну відстань.

— Зійде для моїх старезних кісток, — усміхається вона. — Вряди-годи в гарному місці побуваю.

— А це ваша?

— Онука, — відповідає вона.

Ну так. Що за маячня? Наскільки я пам’ятаю, нікого з рідні в цієї дівчини немає.

— Я завжди хотіла доньку, а отримала онуку, — каже вона.

Я здригаюся. Які прості й водночас знайомі слова.

— Це так, — кажу я й торкаюся своєї кіски.