Глава 6

Навіть попри те, що ми зовсім залишилися без будь-якого захисту, ми все ж досягаємо успіху у своїй справі. Ми домовляємося про постачання тканин до нашого нового ательє. Доводиться потрясти фінансами. Але якщо все вдасться, то ми відіб’ємо це золото. Дівчата беруть на себе клопоти про ательє. Я намагаюся робити рекламу, а саме — розписувати листівки. Далі підемо спамити вулицями. Вибору поки що однаково немає. Нам або осідати тут, у Волавії, або все… Тому нова справа — наша остання надія.

Ще в Стоунхіллі мені хотілося б почати масове виробництво. Навіть обговорювали відкриття власної фабрики. Я б випускала одяг, який був би доступний всім.

Тут же, у Волавії, доведеться бути індивідуальними підприємцями.

— Морок, який жах. Люба, ти бачиш, які тут тканини! — чується незадоволений голос клієнтки.

Я підіймаю голову. Сьогодні весь день у документах. Доводиться все брати на себе в новому ательє. Всю роботу з розрахунками. Частина на оренду, частину нам як заробіток. Добре, що моїм лялечкам зарплату не треба платити — ми разом живемо, а тому я розподіляю наші витрати. Я не відмовляю дівчаткам у золоті, хоч вони у Волавії поки що жодної монетки не попросили.

— Просто жахливо! — продовжує ця незадоволена.

Ну й голос у неї. Я в сусідній кімнаті чую.

Намагаюся зосередитися на замовленні й виписати рахунок. У нас усе за документами, як і належить. Ох, якщо не подобається, то вони спокійно можуть піти. Я розумію, що Надя або Віра однаково будуть боротися за кожного клієнта, як не крути.

— У вас навіть ляльок немає! Що за богадільня.

Ось тут я б посперечалася. Ляльки є, але не для того, для чого вона хоче.

— Так, несіть мені те й це. Так тому і бути, поміряю.

Я закінчую справи з паперами й вирішую вийти в зал до цієї вимогливої дами. Найприскіпливіші — саме ті, у кого найменше грошей. Ну, або вони занадто жадібні. Загалом, зараз зрозумію.

Я виходжу в зал із милою усмішкою на обличчі.

— Добрий вечір, пані, — чемно кажу я, дивлячись на покупців.

Наші клієнтки — дві жінки середніх років. Вони в гарних довгих сукнях.

— Вас щось цікавить? — продовжую я.

Одна з них висока і з таким виразом обличчя, ніби їй весь світ щось винен… Принаймні мільйон золотих, так точно. Інша з добрішим, але суворим поглядом. Дві дракониці. Не дарма я вийшла.

— Та ось, вирішили відвідати ваш магазинчик, — зарозуміло вставляє висока. — А у вас тут просто жах! Жодної нормальної сукні.

— Розумію, що асортимент нашого магазину може не відповідати вашим вимогам, але ми можемо запропонувати вам індивідуальне замовлення, — кажу я. — Зробимо плаття згідно з вашими побажаннями.

— З цих жахливих тканин? — обурюється вона.

Я мигцем дивлюся на Віру. Адже в дракониці енергія просто ллється через край.

— Це Стоунхіллівські тканини. Вони відрізняються від Волавійських вкрай щільною текстурою. У Волавії тонші й витонченіші. Тут і клімат інший. Тепліший і приємний. В Стоунхіллі — холодніше, а тому його мешканкам подобається носити такі щільні тканини. Тим паче вони перуться чудово.

— Ви що, хочете сказати, що Волавійські гірші? — чіпляється вона до слів.

— У жодному разі. Волавійські тканини приємні. А як вони облягають тіла — одне задоволення, — продовжую я й підходжу ближче.

— А ви, отже, зі Стоунхілла, якщо так добре відгукуєтеся про їхні тканини? — це запитує інша жінка.

— Так, — відповідаю з усмішкою на обличчі. — Нумо що-небудь підберемо для вас.

Я знову дивлюся на лялечок. Дівчата теж чемно усміхаються. Я поруч із драконицею.

— Який ваш улюблений колір? — питаю в обох.

Встаю так, щоби вони не вийшли з магазину завчасно. Ні, їсти їхню енергію ми не збираємося. Але обслужити так, щоби вони до нас ще раз прийшли — варто б було. Помітно, що вони не з бідних. А чим кращий сервіс вони отримають, тим більший шанс привернути до нас увагу таких же покупців.

Я під ручки заводжу їх у примірювальну. Ту, вередливу, намагаюся заговорити. Одне з правил торгівлі — заговори так, щоб опонент навіть не зрозумів, що хочуть йому донести.

— Ой, дякую, — задоволено каже друга, коли я пропоную їй гарне синє плаття зі сріблястою вишивкою на корсеті. — Але я просто вийшла погуляти з подругою.

— Не проблема, — усміхаюся їй і роблю очі дівчаткам, показуючи на диванчик.

Віра розуміє першою і присуває його так, щоби він стояв навпроти дзеркал.

— Ось, сідайте, — виводжу її з приміряльної.

Киваю Наді, і та влітає до тієї вередливої. Допомагає їй там із сукнею.

— А у вас немає нічого попити? — мене запитують.

Ось же. Бракує нам чаю або кави в сервісі.

— На жаль, немає. Ми тільки нещодавно відкрилися, ось, поки що облаштовуємося.

Жінка усміхається мені й повертається до приміряльної.

— Нічого страшного. Без води я проживу.

Хух, можна видихнути.

Прискіпливій же дамі ми приносимо сукню за сукнею. То там їй тисне, то там маленьке, то там велике. На пропозиції вшити або розшити інакше — не ведеться. Проте стала якоюсь спокійнішою.

Усе ж нам вдається продати одну сукню їй, і ми видихаємо, коли вона розраховується.

— У вас дуже мило, — каже та приємна дракониця, а ось її подруга фиркає. — Ми ще до вас прийдемо.

— Заходьте неодмінно, — кажу я і простягаю візитку. — Ось вам особиста знижка.

— Знижка? — здивовано запитує вона.

— Так, наступні сукні ви зможете купити дешевше, — пояснюю я.

Точно! У них же тут подібного задоволення немає.

— Дякуємо, — каже жінка. — Ще побачимось.

Ми прощаємося з ними.

— Слухайте, а добре, що ми відкрили такий магазин, — каже Надя.

— Так, звісно, — киваю я. — Ще й місце дуже зручне. І від дому недалеко, і бібліотека поруч.

— Та я до того, що я трохи поїла, — густо червоніє Надя. — Ну, поки вона приміряла сукні.

Нервовий холодок пробігає спиною. Так ось чому та зарозуміла стала такою спокійною.