Глава 7

Ми прибуваємо до палацу в точно визначений термін. Я і Віра. Надя сьогодні відповідатиме за ательє.

У самому замку нас зустрічають ті ж особи, які брали ескізи. Вони знову у своєму химерному квітчастому одязі. Я ж прислухаюся до себе. Чи є тут Вейланд десь? І, так, відгомони його енергії відчуваються в повітрі серед інших драконів. Але в голові паморочиться від такої кількості енергії.

— Ласкаво просимо, дорогі учасники, — один із приймальників виходить уперед. — Зовсім недавно фрейліни принцеси відвідали кожне ательє й майстерню, які належать вам. Тому й були обрані найкращі майстри — не тільки за вигляд сукні, а й за якісну роботу.

Хм, отже, ті дві дракониці, які приходили до нас, перевіряли нас. Ох, сподіваюся, що ми справили хороше враження.

— Не тільки гарна сукня, але й сам сервіс має бути на висоті. Принцеса огляне ваші ескізи незабаром. Прошу дочекатися.

Вони йдуть, і ми залишаємося з іншими дизайнерами.

Еге ж, ні лавки, нічого. Навіть не сказали, як довго чекати на них. За моїми відчуттями, тут майже всі дракони й лише кілька людей. Що ж. Це радує.

Ми з Вірою відходимо до стінки. Жах, що за замок. Хоч би принесли стільчики.

Ми знаходимося тут уже пів години. Решта починають ходити з боку в бік. Поки, нарешті, один не виходить на середину залу.

— Пані та панове, нумо відразу все з’ясуємо. Моє ательє — найелітніше в місті. Я розумію, що деякі з вас прибули здалеку, але у вас просто немає шансів, — починає цей дракон. — Я однаково буду переможцем.

— Так може ти відразу й заплатиш нам за незручності? — вставляє ще один.

— Що ви. Просто не хочу гаяти ваш час. Ви більше заробите, — продовжує цей нахаба.

— Та що ви кажете? — вставляє ще один. — Може, я й з іншого міста, але мої сукні хвалила сама королева. Ми доставляємо їй такі сукні, які вам тільки снитися будуть.

— А в нас із півдня королева й так завжди запитує не лише сукні.

— А нас принцеса любить.

Я все хмурнію й хмурнію. Тут такі акули. А нам навіть похвалитися нічим. Дратують вони.

— Я втомилася, — Віра з’їжджає по стінці й сідає на підлогу.

— Я теж, але я ж стою, — я закочую очі.

— Ой, я вас благаю, — бурчить Віра.

— Встань, — кажу їй.

Вона підводиться. Розумію, що вона втомилася. Я теж. Так ще тут і ці дракони стосунки з’ясовують, хто кращий…

— А може, виженемо людей? Однаково вони не зможуть стільки працювати, скільки ми, — пропонує хтось.

— Люди? — фиркає той перший дракон і дивиться на нас і ще на одну групу дівчат.

— Ще чого! — вставляє одна. — Ми тут усі на рівних. Якщо нас сюди запросили, отже, ми теж проходимо.

— Даремно ви так, — ще один дракон наступає на бідолах.

Я важко видихаю, чим звертаю на себе увагу.

— А ось та стара. Я бачив, як вона з принцом у саду спілкувалася, — тепер у мене тикають пальцем.

Фу, як негарно. Бабусі, чи то пак мені, могло погано стати. Тут панує повна відсутність виховання.

— Так, до речі, старим тут не місце, ще здохне, шиючи плаття, — усміхається дракон, який за віком приблизно як я в старому вигляді.

Таки так, дружня атмосфера так і кружляє в повітрі. Ще й рухається на нас.

— Віро, — повертаюся до неї. — Нас по стінці розмажуть тут своєю зарозумілістю.

— Ага, — киває вона й розправляє плечі.

Дракон, що йде до нас, різко гальмує й задкує. Від нього тонкими нитками до Віри струменить енергія. Небезпека. Він чує її й відступає, не розуміючи, що відбувається. Так, дракони нас бояться. Не розуміють, що відбувається, але бояться. От і чудово. А то до нещасної бабусі з онукою вирішили причепитися! Отетеріти.

— Віро, ти можеш трохи поїсти, — шепочу їй. — Як то кажуть — тут кожен сам за себе.

— Так, нарешті, — каже дівчина.

— Тільки трохи.

Вона дивиться в одну точку. Спочатку нічого не відбувається, але незабаром енергія з драконів починає потихеньку струменіти до неї.

Кожен сам за себе. Чесної гри не буде.

***

Інші дракони ще не відчувають впливу сили Віри. Я ж підходжу ближче до неї, готуючись, в разі чого, її перервати. Останнім часом у ній багато чого змінилося. Колись Віра створювала навколо себе енергетичний бар’єр, який було видно тільки лялькам. Зараз бар’єра немає. Лише ледь помітний вихор, що кружляє поруч із нею.

Енергія тягнеться від кожного дракона різноколірними нитками. Я бачу їх, відчуваю, але не можу вбирати. Це дуже погано. Мені потрібна енергія, а я не можу її отримати.

Але проблема в тому, що Віра в такому стані може витріщатися в одну точку, а перервати її майже неможливо. Раніше це був просто жах, але зараз, коли нашу силу звели до мінімуму, то її можна злегка штовхнути.

Я дивлюся на інших драконів. Деякі інстинктивно відходять від нас. Деяких починає похитувати. Хтось раз у раз протирає чоло хусткою. Відчувають, що сили йдуть.

Колись нас створювали як зброю проти драконів. Нас використовували. Ми могли завдати шкоди, якби не певні обставини. Тож я розумію нашу силу. Я розумію, якою міццю володіємо я, Віра й Надя. Але зараз… Ні, мені не соромно й не страшно. Тут головне — зупинити Віру вчасно.

Але ще трохи, ще трохи енергії. Я відчуваю, що дракони слабшають. Ще трохи, і вони почнуть відчувати слабкість. Час переривати.

І тут двері відчиняються.

Ох, матінко. Потужний потік енергії вривається всередину. Я згинаюся й хапаюся за живіт. Переводжу погляд на Віру, а вона дивиться на мене. Очі повні страху.

— А що це тут у вас? — запитує низький чоловічий голос.

Він звучить так голосно, що навіть ми чуємо його, хоча стоїмо позаду, за всіма драконами.

— Ми чекаємо рішення ради, — каже хтось. — Ми з ательє.

— Припини, — шепочу дівчині.

Енергія крутиться навколо неї, концентруючись і збираючись. Та ще й від цього дракона, який прийшов у зал, просто збиває з ніг такою потужністю, що навіть моє серце починає битися сильніше. А таке було тільки раз. Зовсім недавно. Охоронці Вейланда. Але його енергію я не відчуваю.