Глава 8

— Віро, ти що коїш? — я мало не хапаюся за волосся на голові.

— А що сталося? — запитує Надя зацікавлено.

— Мене на побачення запросив дракон, — відповідає Віра й густо червоніє, ховаючи обличчя в долонях.

— Ух ти. А вже знаєш, що вдягнути? — запитує Надя. — О, а може, те синеньке, яке ти нещодавно вигадала?

— Так, стояти! — кажу я. — Вона збирається йти з охоронцем Вейланда!

Кидаю погляд на себе в дзеркало. Вдома я вже у своєму молодому вигляді. Так звичніше. Гладка шкіра, нормальне обличчя. Сироватка Максимілліана працює чудово. Вдень я старенька під прикриттям, а ввечері молода і прекрасна. Але, мабуть, доведеться частіше її використовувати, якщо ми пройдемо далі.

— Оу.

— Я хочу допомогти, — каже Віра.

— Ага, і чим? — я схрещую руки на грудях.

Я, здається, здогадуюся, але не хочу озвучувати.

— Це чудовий шанс дістатися до пана Кроудлера, — пояснює вона. — Я можу відволікати цього охоронця. Надя, як сподобатися чоловіку?

— А? — здивовано запитує дівчина і плескає віями.

Ось вона вже й демонструє, як це все робиться. На Надю багато хто задивляється.

— Ну, якщо він запросив мене, отже, я його повинна чимось зацікавити.

Я видихаю. Якщо зовсім не враховувати те, що відбувається, то Віра — це та ваша подруга, у якої не клеїться особисте життя. Вона гарна, висока дівчина, яка любить спорт. Вона готова годинами спілкуватися про волейбол і про те, чия олімпійська збірна краща. У моїй голові крутиться лише думка про те, що вона на роль спокусливої красуні не годиться. Так, я готова тут зайти далеко, але підкладати лялечок під драконів — ні за що.

— Ні, Віро. Я проти такого, — серйозно кажу я. — Якби це були спокійні часи, то будь ласка, а так — ні.

— Але це шанс. Чим ближче ми зможемо підібратися до Вейланда, тим краще для всіх, — очі Віри аж загоряються.

— Мені не краще, — кажу я. — Я б ніколи вас не попросила про таке. Це божевілля.

— Це подяка, — каже Віра. — Тому що ми, ні, я — зобов’язана вам життям.

— Але не псувати ж його з незрозумілим чоловіком.

— Він — охоронець вашого чоловіка. А що як я зможу якось його на наш бік перетягнути? Це всього лише побачення, — каже Віра, а я хитаю головою.

— Ти що, не відчувала, що він це навмисне?

— Так, але не зовсім. Його енергія дивна, — каже задумливо Віра. — Він коли наблизився до нас, вона ніби погасла, а коли знову відійшов, мене знову накрило. Це його енергетика така. Навряд чи він сам розуміє, як впливає на інших. Але загалом він відштовхує на більшій дистанції від себе інших, а поблизу все нормально.

Дивне пояснення, але гаразд. Кожен дракон випромінює енергію. Вона може бути сильною, може бути слабкою. Нам необов’язково тягнути від кожного дракона його енергію. Але ця двійка ніби сама пропонує свою енергію.

— Ух ти, — радісно відгукується Надя. — Це було б чудово, якби ми знаходилися поруч із такими драконами. І їх двоє таких?

Я хитаю головою. Обережність точно не наше все.

— Плюс я можу багато чого довідатися. Наприклад, що там у замку, де і як що знаходиться.

Я так і уявляю. Як сидить Віра на побаченні й питає в Авенділа — а де покої принца? Або як поговорити з принцом?

— Маргарито, — Віра бере мене за руку. — Довіртеся мені.

Я дивлюся в її зелені очі й думаю, що ми провалимося, але з іншого боку, особливого вибору немає.

— Так, я тобі довіряю, але однаково це якось занадто. Це не просте побачення.

— Ну, тоді я просто сходжу на побачення з чоловіком.

— Маргарито, — каже Надя. — За те, що ви для нас зробили… Хіба те, що ми могли погано закінчити в полоні в чаклуна, повинно перекреслювати те, що ми хочемо допомогти?

— Я так не можу. Це те ж саме, що підкладати вас під когось.

— Та ну. А тягнути енергію з учасників випробування? — скептично запитує Віра. — Ви підете на все, щоби повернути вашого чоловіка. Ми йому теж вдячні. Просто дозвольте нам допомогти.

Я закриваю долонями обличчя. В очах сльози. Серце поколює. Ми втрьох — дівчата з одного світу. Я пропонувала їм раніше жити тим життям, яким вони хочуть. Пропонувала тільки допомогти, а вони однаково залишилися зі мною. Я не можу не прийняти їхню допомогу.

— Добре. Робіть, як вважаєте за потрібне, — кажу я.

— Ми врятуємо вашого чоловіка, — усміхається щиро Надя.

І хочу в це вірити. Звичайно, врятуємо. Тільки Вєрку підготуємо до побачення.

Велліан

Одружуватися я не хочу. Весь цей фарс потрібен тільки королеві, а мені — лише вільне життя. Але я розумію, що мене навмисне вплутують у це. У мене є старші брати й сестра. Стосунки в мене з ними не те, що натягнуті, а повністю відсутні. Я ніколи не жив із ними, не дружив і не грав. Усе, що мені про них відомо — вони в мене є, і все.

Навіть зараз у замку ми знаходимося по різні боки.

Мені на руку, що моя так звана наречена вирішила влаштувати конкурс на плаття. Це може відтягнути час, поки я не з’ясую, що й до чого. Чому ці заручини й весілля взагалі потрібні. Я не вірю в раптове хитке становище у Волавії. Тим паче поки тут є двоє старших братів. До слова, жоден із них не одружений і не збирається. Такою честю вшановують лише мене.

Я розумію причину такого ставлення. У мене з’являється дракон, мене забирають сюди. Чому весілля з іншим королівством? Розширення впливу Волавії? Або ще щось?

Королева має абсолютну владу в королівстві. На відміну від того ж Стоунхілла, де править рада, тут усі рішення за нею. Звісно, мене поки навіть близько до нинішніх справ не допускають. Проте старшого брата, як майбутнього спадкоємця — так. І ще раз питання. У чому користь з мого весілля? Просто бовванець для чужої нареченої?

Ні, так не годиться. Немає нічого важливішого власної волі. А тому я засиджуюся майже щодня в архівах. Хоча б старі справи можу переглянути.

Хочеться зрозуміти, чим жила й дихала Волавія останні тридцять років. Коли батько був ще живим.