Глава 9

— Що? — я округлюю очі.

Ми потрапили у фінал! Отетеріти. Учасників залишається троє, і ми серед них. Як?! Радості просто немає меж. Так просто склалося, чи нам пощастило? Та ні. Наше плаття просто найкраще. Тому нас обрали. Страшно.

У мене руки тремтять. Чим далі в ліс, тим ширші морди у вовків. Хто знає, що на нас чекає, коли ми почнемо робити плаття для принцеси…

Якщо пройдемо далі. Треба б дізнатися, хто ці двоє, що залишилися. І за можливості усунути їх. Ну, не в поганому сенсі, а якось переконати їх, що брати участь у такій справі все ж їм не варто. А нам тільки реклама в плюс буде, якщо ми будемо шити плаття для нареченої принца.

Усе складається якнайкраще.

— Ура! — радіє Надя і кружляє по ательє. — Ой.

Це вона врізається в манекен.

— Обережніше, — до неї підлітає Віра й ловить манекен із готовим платтям. — Це ж на замовлення!

Результат відвідування тих дракониць, які виявилися фрейлінами принцеси Камалії.

— Ага. О, а ви моє бачили? — запитує вона.

— Яке саме? — дивуюся я. — Це на побачення?

— Так, — Віра опускає очі. — Я вирішила підійти до цього ґрунтовно.

Охоронець Вейланда попередив, що прийде сьогодні ввечері за нею. Хвилюємося всі. Головне, щоби Віра не наговорила нічого зайвого. Кожна з нас далека від палацових інтриг, а цей охоронець постійно знаходиться в замку, тож тим паче потрібно бути обережними.

Віра виносить до нас манекен із гарним світло-синім платтям до підлоги. У ньому глибоке декольте, і я розумію, чим вирішує брати Віра дракона на побаченні. Верх подвійний: чохол зі щільної тканини, а поверх блискуча тонка тканина. Дуже гарно буде виглядати проти світла.

Ми поспішаємо додому. Плаття доводиться нести в руках. Ми вирішуємо економити. Хотілося б найняти карету, але дізнавшись ціну, ми відразу відмовляємося. Дуже шкода. У Волавії в нас були свої карети, але зараз треба економити. Бо витрат більше, ніж доходів поки що. На рахунках золото є, але його краще не чіпати.

І тут трапляється жахливе. Ми випадково упускаємо плаття в калюжу. Просто Віра спіткнулася і впустила його, а ми з Надею не встигли підхопити. Добре, що воно було в чохлі, але побачивши його вдома, розуміємо, що його не врятувати.

У нього забруднений поділ. Верхня частина злегка мокра, а ось внизу бруд.

— Ми не встигнемо ні попрати, ні висушити, — голосить Віра.

— Вальтере! — гукаю нашого дворецького.

Ось хороший мужик. Що б у нас не сталося, він досі з нами. І він бере плаття й забирає в прання. Час побачення наближається, незабаром вже прийде дракон, а я думаю, яке ще дати плаття Вірі. Так шкода, що це гарне зіпсоване. Але самі винні. Під ноги треба дивитися, а не задивлятися на драконів.

— Пані Кроу, — повертається Вальтер із сукнею. — Тут…

І показує. Нижню частину сукні не відіпрати.

— Тут не врятувати, — констатує він. — Занадто брудно було, лялька, що пере, не впоралася.

І дивиться винувато, чого я ніколи не помічала за ним раніше.

Хтось стукає у двері. Ми нервово перезираємося. А це кого принесло?

— Я відчиню, — Вальтер миттю линяє з кухні.

— І що робити? — скрушно запитує Віра.

— Надя, є там щось гарне у Віри? — запитую дівчину.

— Зараз гляну, — Надя теж вилітає з кімнати.

— Пані Кроу, там прибув пан Авенділ, — це повертається Вальтер.

— Скажіть йому, що Віра ще не готова. Запросіть його, — я завмираю.

Аж сироти шкірою від енергії цього Авенділа.

— Що робити? — запитує дівчина, відчуваючи, як її накриває.

Я дивлюся на плаття, а потім на Віру. І знову на плаття. Вона стежить за моїм поглядом.

— Тільки не кажіть, що ви думаєте про те ж, — примружується вона.

Ми дивимося на ножиці.

— Так, — синхронно говоримо.

Ми відрізаємо нижню, брудну частину подолу, вкорочуючи плаття. Сподіваюся, Віра не буде виглядати занадто розпусною за мірками цього суспільства.

— Я не знаю, може, це або це? — до нас повертається Надя й завмирає, дивлячись на урізане плаття. — Оу. Віро, тобі личить.

У її руках дві сукні, але вони вже не знадобляться.

— Так, тільки глянь, яке воно, — Віра покрутилася.

Тканина виблискує у світлі люстри, переливаючись різноколірними відблисками.

— Все, давай із богом, — відпускаю Віру в кімнату, де очікує Авенділ.

Ми підглядаємо за нею крізь шпаринку. Вона злегка ніяково йде до чоловіка. Вах, який красень. Світле волосся забране у високий хвіст. Його очі стежать тільки за Вірою.

— Ви прекрасні, — він підставляє свій лікоть їй.

А вони прямо підходять одне одному. Віра навіть зростом як він. Я переводжу погляд на свою руку. Ось же! Сироватка перестає діяти.

І тут я здригаюся. Авенділ дивиться прямо на мене. Я різко відскакую від дверей.

— Що сталося? — це вже Надя запитує, а я відвертаюсь від парочки.

Тільки цього не вистачало. Не треба, щоб Авенділ помітив, що зі мною відбувається.

— Ходімо, — каже Віра. — Моя бабуся просто підглядає.

— Вашій бабусі точно не погано?

— Ні-ні, — каже Віра. — Просто підглядати любить. Цікава бабуся. Але сестра за нею пригляне.

— Ну, як скажете.

Я дивлюся на помолоділу шкіру своїх рук і стискаю зуби. Ну, я їй ще пригадаю бабусю.

Вони йдуть.

— Пити чи не пити, ось у чому питання, — кажу я.

— Хочете розслабитися? — запитує Надя.

— Ти це серйозно? Ми не залишимо Віру одну, — я дивлюся на сироватку.

— Ну, якщо накинути капюшон, то вас ніхто не побачить і не дізнається. Тим паче не думаю, що прикриття нам потрібно поза замком, — розсудливо міркує Надя.

— Гаразд, тоді пройдуся молодою.

***

Залишати Віру саму — убивчо для всієї нашої операції. Тому жодного відпочинку.

Ми чекаємо задля пристойності хвилин десять. Однаково Вальтер виходить проводжати Віру.

— Пан Авенділ вирішив прогулятися з Вірою пішки, — доповідає Вальтер, повертаючись у дім.