Глава 10

Його губи торкаються моїх. Поцілунок п’янить. Я чіпляюся за його плечі. Тканина моєї сукні тріщить у його руках. Енергія закручується навколо нього. Вбирається в мене, підбадьорюючи й зігріваючи тіло. Мій Вейланд, мій чоловік.

Але мені не можна захоплюватися, не можна допускати того, щоб моя свідомість вимкнулася. Інакше тут неминуче з’явиться дракон. А поки цього не можна робити.

Я повірити не можу, що обіймаю й цілую чоловіка. Ще й у такому місці. Я кошуся на дам, які наближаються до нас і хочуть швидше прибити мене. Але начхати. Це ж він поруч. Одного його погляду в їхній бік вистачає, щоб усі зникли з горизонту. Як він тут опинився — неважливо. Час брати бика за роги, дракона за хвіст — і тягнути додому.

— Тут можна зняти кімнати, — каже Вейланд, дивлячись на мене. — Можемо провести ніч разом.

Я проводжу рукою по його щоці.

— Так, — шепочу.

Скільки енергії, як же смачно. Як же шикарно! Як же мені подобається бути поруч із ним. Усе мені. Сили. Вони знову заповнюють кожну клітинку мого тіла. Як же добре.

— У мене хоч і були інші плани, але зустріти ту, з якою я був колись — чому б і ні.

Він мене не пам’ятає. Ця думка протвережує сильніше холодного душу. Стискаю його руку, але тут же відпускаю. Треба бути спокійнішою. Не можна ось так на вулиці проявляти емоції.

— Добре, але в мене є зручніше місце, — усміхаюся я. — Ходімо зі мною.

Дивлюся на нього з-під напівприкритих вій.

Вейланд кидає погляд на будинок, з якого недавно вийшов.

— Ходімо, — каже він.

Я веду його вулицею, а потім завмираю. Я ж без поняття, де ми! Так, треба повертатися.

— Що таке?

— Я трохи заблукала, — похмуро я.

— Ти ж не місцева, тож не дивно. Ти тільки скажи, куди йти, — усміхається він і накидає капюшон. — Вулиця?

Так, йому теж краще не світити обличчям. Усі ж його знають, як принца Велліана.

— Світлична, — відповідаю.

— Дуже добре. Зараз зловимо екіпаж.

Він бере мене за руку, а я млію. Чоловік, мій чоловік поруч. І головне, уся його енергія переходить до мене. Шкода, що все ж мало, потрібно затягнути його не тільки додому, але й у ліжко.

Тривога однаково не залишає мене, нехай навіть він і поруч.

Я йду за ним, поки ми не виходимо на центральній вулиці. Ми підходимо до найближчої карети. Тут вони керуються з допомогою ляльок. Сунеш йому монетку, і все. Можна їхати.

— Сідайте в карету, а я зараз, — каже Вейланд, але не відпускає мою руку.

Проводить великим пальцем по долоні.

— Відпустіть, — кажу я й підіймаю голову.

Ми дивимося одне одному в очі. Серце тьохкає.

— Не хочу відпускати, — шепоче Вейланд.

Його погляд ковзає по моєму обличчю.

— Але оплатити поїздку треба, — продовжую я. — А далі все буде добре. Я вам обіцяю.

Що я мелю? А-а-а… Хто б мені сказав, що я буду нести таку маячню, то я б стукнула його, щоби не заривався.

Вейланд обертається до провулка. Я теж дивлюся туди й відчуваю шалену енергію. Це один з охоронців Вейланда. Ось же. Все ж таки вони стежать за ним. Але це інший, а не Авенділ, який має бути з Вірою. Точно. Вейланд не ходив би сам.

— Сідайте, — каже Вейланд.

Він відпускає мене й розплачується з лялькою, поки я сідаю в карету.

Дверцята плескають, але Вейланд не входить всередину. Я смикаю ручку, але та не піддається. Опускаю скло.

— Що ви робите? Сідайте до мене, — кажу я.

У моїх очах з’являються сльози.

— Не хочу вводити вас в оману, я незабаром одружуся, — пояснює він. — Навіть якщо ми були знайомі колись, зараз усе змінилося. І облиште займатися такими речами. Навіть тут, у Волавії, жінка може знайти гідну професію.

— А… — тільки й можу сказати я.

Він мене що, за метелика нічного прийняв? Він що, здурів?

— Був радий зустрічі, нехай нам і не вдалося поспілкуватися тісніше, — з легким смутком у голосі каже він. — Прощавайте.

Він відходить, а карета рушає. Я смикаю ручку, але тепер дверцята заблоковані, поки екіпаж не привезе мене на місце.

Я дивлюся на чоловіка. Його волосся розвівається на вітрі, поки він дивиться услід кареті своїм фірмовим холодним поглядом.

Щойно він ховається за поворотом, я відкидаюся на спинку сидіння й закриваю обличчя долонями. Я його бачила, я його цілувала, я була в його обіймах. Але я не змогла його врятувати.

Хочеться кричати. Від болю, від любові, від усього. Але знаю одне: попри все він прагне мене врятувати. Не просто ж так він зробив це — не поїхав зі мною. Але він був так близько! І однаково, мабуть, це було небезпечно, якщо він просто відпустив мене.

***

Я повертаюся додому в повному розпачі. Мене зустрічає Надя, яка прийшла зовсім недавно. Сказала, що їй набридло сидіти самій. Тим паче до неї почали чіплятися й вона втекла. Гаразд. Звинувачувати її немає в чому. До того ж я сама злиняла із місця подій.

Мені бракує сил, щоби розповісти про те, що сталося.

Ми з Надею відпочиваємо, вдаючи, що нікуди не ходили. І як я не піддалася на чари Вейланда? Та і як я взагалі стрималася — велике питання! Але що робити з Вірою?

Сил повертатися немає. Треба ж так тупонути! І Вейланда додому не повернула, і Віру ще втратила. Так, вона доросла дівчина. Вона сама здатна впоратися з усім. Та й не буде вона чудити, знаючи про свою силу. Вона ж не дитина, її можна випускати гуляти. Ні, треба було Вальтера з нею послати. Усе ж він її «господар», в разі чого зможе наказати ляльці.

У двері стукають.

— Я відчиню, — каже Вальтер і йде до дверей.

— Я вдома, — чується голос Віри з передпокою.

Ми з Надею переглядаємось. Ось! Я ж казала, що вона додому прийде. І не треба тут.

Я видихаю, як і Надя. Слава богу, вона прийшла. Віра задоволена, очі бігають.

— Ну як? — запитуємо ми.

— Та все добре. Ми подивилися місто, — вона скидає туфлі. — Посиділи в хорошому ресторані, а потім за ним прийшов брат і йому довелося піти. Але він оплатив мені ляльку-візника.