Глава 12

— Чому ти йдеш за мною? — питаю я в цього мужика.

Усе ж я допомогла йому вийти з в’язниці, щоби мені ніхто не заважав і варта зайвий раз не турбувала мене.

— Ну, я просто подумав, що вам знадобляться мої навички.

— Пробач, не знадобляться, ти вільний, — усміхаюся я.

— А раптом я знову в що-небудь влізу?

— Мені тобі платити однаково нічим.

— Я за їжу, — говорить він. — Та й ти доволі симпатична.

— Мені насправді близько шістдесяти.

— Добре збереглася.

— Ні, це пігулки такі, — брешу я, згадавши про сироватку.

Ні, ну а що? Я ж зараз знову стану старенькою, щойно до сироватки доберуся.

— Так ти маг? — запитує він.

Я мовчу, звертаючи на свою вулицю.

— Слухай, пробач, — розвертаюся до нього. — Я тобі допомогла, але мені дійсно немає за що тебе утримувати.

— Але ти сказала, що я твій чоловік, і як чоловік я тебе повинен захищати.

Я зітхаю.

— Добре. Вулиця Світлична. Сьогодні приходиш і влаштовуєшся охоронцем.

— Що ж, чудово. Але в мене зараз немає даху над головою, — він знову дивиться на мене. — Не можна ж, щоби ваш охоронець спав на вулиці. О, або в цьому місці, яке треба охороняти, можна спати?

Я мало не спалахую. Ось же дракон нав’язливий! Але тут згадую свої перші дні в цьому світі. У мене ж теж не було б даху над головою, якби не Вейланд.

— Добре, — мало не гарчу я. — Йдемо.

— Слухай, а чому поруч із тобою така втома накочує? Я начебто виспався в камері, — продовжує він. — І чому капюшон накидаєш на голову? Тебе хтось переслідує? Я ж твій охоронець — маю знати.

Я мовчу. Ось нічого йому знати.

Стукаю у двері. Вальтер майже відразу відчиняє і з подивом дивиться на мене й на мого супутника.

— Леді Кроу… — починає дворецький.

— Це теж Кроу, — кажу я і проходжу всередину. — Дівчата пішли?

— Ні ще. Снідають.

О, виявляється, ми не так довго пробули у відділку.

— Дівчатка, приємного апетиту, — я разом із цим Кроу входжу на кухню. — Це…

— Артур Кроу, — представляється він.

Віра й Надя з подивом дивляться на нас.

— Це що, заміна вашому чоловікові? — видає Віра. Мабуть, ще злиться на мене за вчорашнє.

— А навіщо нам чоловік у будинку? У нас же Вальтер є.

— Дівчата, це наш майбутній охоронець в ательє, — пояснюю я. — Запам’ятайте його.

— Щось я себе ніяково почуваю в такому квітнику, — каже він і червоніє.

Віра й Надя зіщулюються, дивлячись на нього.

— Я в кімнату на хвилинку, — повідомляю я.

— І не боїтеся мене залишати з вашими дівчатками? — запитує Артур.

— Це тобі варто боятися залишатися з нами, — відповідає Віра.

Я йду в кімнату. Й ось навіщо мені найманець? Дістаю сироватку і випиваю. Шкіра вмить старіє.

— Здрастуйте, — киває мені Артур, коли я повертаюся в кухню.

— Я ж казала, що мені за шістдесят, — я підморгую йому.

— Оу, я зрозумів, — здивовано дивиться Артур на мене. — Не збрехала.

— Так, так і бути, укладемо з тобою договір. Тільки не я, а Вальтер, — я киваю дворецькому.

Найманець хмурніє.

— Ти все ще можеш піти від нас, — кажу я і схрещую руки на грудях. — Я ж кажу, не маю чим тобі платити.

Артур переводить погляд із мене на дворецького.

— Гаразд, давай, старий. Укладемо угоду.

Вальтер підходить до нього. Між ними спалахує світіння, коли вони тиснуть руки.

— Пані Кроу, цей найманець ваш. Контракт на пів року.

— Дякую, Вальтер. Можеш користуватися ним.

— Дякую, але я поки й сам у змозі донести покупки з ринку.

— Гаразд. В ательє тоді.

— Так, я теж трохи помилявся, поки йшов за прекрасною незнайомкою. Пів року, так пів року. Думаю, тут у вас спокійно буде, — він відкидається на стільці.

Ми перезираємося між собою. Ну так. З нами весело та нервово.

Я беру свою тарілку зі сніданком, але тільки підношу вилку до рота, як у двері стукають.

— Хто це?

— Ми за леді Кроу! Її терміново викликають до палацу.

— До королівського, чи що? — завмирає Артур.

Я важко зітхаю і встаю зі стільця.

Підходжу до дверей. Посланці стоять там.

— Збирайтеся, ви негайно їдете в королівський замок. Принцеса викликала вас, — пояснює один.

Я починаю нервувати.

— Добре. Віро, збирайся.

— У вас п’ять хвилин.

Я округлюю очі й лину на кухню.

— Гей, Кроу, — кличе Артур. — Не думав, що у вас справи в палаці.

Я тисну плечима.

— Я не обіцяла, що в нас буде спокійно.

***

— Дорогі учасники! Ось ми нарешті й дісталися до фінішу. Вас залишилося всього троє, — нас вітає один із членів комісії.

Поруч із ним стоїть чорнява дівчина з гарними рисами обличчя.

— Це принцеса сусіднього королівства, Камалія Верті, вона обрала вас.

— Дякую, — перебиває його принцеса. — Я обрала вас трьох, тому що мені важко було зупинити свій вибір на одному платті. Тож я вирішила провести змагання між вами. Ви пошиєте кожен свою сукню, а ось яку з них одягнути на весілля, я вирішу, коли побачу їх у готовому вигляді. Усе ж побачити наживо плаття набагато краще, ніж просто дивитися на картинку.

Вона підходить до нас і віддає кожному його ескіз.

— Сьогодні можете зняти з мене мірки, — продовжує вона й дивиться на мене. — Можливо, вам захочеться внести якісь зміни. Заразом і я з вами поспілкуюся. Зрозумію, з ким мені буде комфортніше працювати.

Хороший підхід. Тільки мені хочеться прибити її й закопати в саду.

— Нумо я з вас почну, — принцеса зупиняється переді мною. — Вас, напевно, уже ноги погано тримають. Потрібно раніше з вами закінчити.

— Дякую за те, що обрали моє плаття, і за вашу турботу. Щоправда, попри вік, ноги мене чудово тримають. Я все життя пробігала, — відповідаю їй, ледь стримуючи злість. Однак доводиться мило усміхатися. — Більше руху — більше життя.