Глава 13

Ми починаємо підготовку до створення сукні. Засиджуємося з нею кожного дня майже до ночі. Віра стає все похмурішою й похмурішою з кожним днем. Ще б пак. Її залицяльник Авенділ так і не з’являється. Із сукнею справи йдуть зовсім погано. Річ у тім, що ми ніяк не можемо отримати тканину для ліфа. Постачальники розводять руками, мовляв, таку зможемо доставити тільки за місяць.

Для спідниць тканину беремо з наших запасів. До кінця першого тижня спідниці готові. Залишається верхня частина, яку складно шити через її малюнок. Але, загалом, можна впоратися. І Надя, і Віра скиглять, що немає швейних машинок, що все доводиться робити вручну. А деякі й зовсім магією користуються. І що нам непогано хоча б швейну ляльку придбати. Але на ляльку в нас просто грошей немає. І це дуже погано. 

Ще й приймак з’явився. Але все ж він дуже корисний. Охороняє від всякого наброду, який інколи забрідає до нас. На жаль, я не відразу помічаю, що поруч із нашим ательє є пивна. Там збираються найнікчемніші люди, які шукають потім пригод по всьому місту. Тож охоронець — не найневдаліше вкладення.

В один із днів ми затрималися в ательє допізна. Наш охоронець, Артур, дістав через якісь свої зв’язки й канали тканину, необхідну для складного візерунка голови дракона на спині.

За вікном темно. У пивній навпроти горить світло. Добре, що там основні веселощі починаються надвечір, коли клієнти вже не приходять до нас. А то було б зовсім погано з такими сусідами.

Мій старечий вигляд зникає рівно о десятій. Я вже давно помітила, що зілля діє чотирнадцять годин. Суну руку в кишеню. Порожньо. Не розумію.

— Я зараз, — кажу дівчаткам і йду до свого кабінету.

Там лізу в сумку. Але й там порожньо. Так, і де флакончик?

Холодок пробігає спиною. Невже я його забула вдома? Ось це я даю! Не можна ж так.

Я про всяк випадок оглядаю кабінет, лізу під стіл і під дивани зі стільцями. Так, дійсно ніде немає. Дивлюся на свою руку. Старечі зморшки зникають, шкіра стає молодою. Ось же!

— Дівчата, — я виходжу з кабінету, дивлячись тільки на тильну сторону руки. — Ви не бачили…

Боком до мене стоїть Віра й ще хтось, прихований манекеном, який розташований майже біля входу.

— Тож що щодо завтра? Я можу в той самий час прийти, — чується низький голос Авенділа.

Я здригаюся. Віра повертається в мій бік. Її очі округлюються.

— Що таке? — запитує Авенділ.

Я миттю роблю крок назад. Натикаюся спиною на двері

— Ні, нічого, — усміхається Віра і проходить уперед так, щоб Авенділ виявився до мене спиною.

— Що сталося, Маргарито? — а це вже виходить Надя.

Вона дивиться на мене, а потім на Віру. Миттю підлітає до мене.

Я знаходжу нарешті ручку дверей і повертаюся в кабінет.

— Ви що, забули сироватку? — запитує Надя, заходячи слідом.

— Так, — киваю я. — Але не можу зрозуміти, як я могла таке допустити.

— Ось же жах. А там цей дракон-охоронець вашого чоловіка, — шепоче Надя.

— Я помітила, — похмуро я. — І що робити?

— Так плащ одягніть та каптур накиньте.

— А якщо я загубила зілля, що тоді?

— Так воно напевно вдома, — махає рукою Надя.

Я видихаю. Може, дійсно даремно паніку розводжу? Я підходжу до вішалки, одягаю плащ і накидаю каптур. Виглядає трохи дивно, ну нічого.

З того боку дверей чується дивний шерех і тріск. Запах диму розповзається по ательє.

Я кидаюся назовні. В ательє бедлам. Сукня нареченої, залишена для доопрацювання на столі, горить.

Я мало не втрачаю свідомість. Артур лежить на підлозі, а зверху на ньому Авенділ.

— Що тут сталося? — гаркаю я й миттю натягую капюшон, закриваючи обличчя.

Що відбувається? Плаття горить, чоловіки б’ються. Ще й енергія Авенділа накриває на повну. Сама не знаю, де знаходжу сили, щоби гаркнути на них ще раз.

Надя кидається до сукні, поки я оплакую наші старання. Тиждень… без ляльок, швейних машин, без допомоги. Зберегти вдається зовсім небагато. І це було останнє золото, вкладене в це плаття, яке згорає на наших очах.

— Ви хоч знаєте, хто це? — гнівно запитує Авенділ.

— Так, наш охоронець, — з колишньою злістю відповідаю я.

— Він із клану червоних драконів! — кричить стражник, підіймаючись із підлоги.

Артур гмикає й теж встає.

— І що? Він нас захищає. А тепер подивіться, що ви тут накоїли! — я обвожу поглядом ательє. — Тут збитку на кілька тисяч золотих. І плаття! Ви спалили конкурсну роботу.

Я ніколи не думала, що життя поставить мене в таке становище. Усе ж йшло добре.

— Я вам життя врятував, — каже Авенділ.

— Та ну! А може, ти навмисно накинувся на мене? — запитує Артур.

— Воно згоріло, — а це вже відгукується Надя, сумно простягаючи весільну сукню.

— Так! — знову підвищую голос я. — Нумо по черзі. Якого біса ви побилися?

— Він із Червоних драконів, — каже Авенділ. — Я вирішив, що він становить для вас загрозу.

— На мене накинулися, — спокійно відповідає Артур. — Я захищався. І магією першим скористався він, почав вогнем кидатися.

Плаття спалене: практично згоріла спідниця і злегка зачеплений верх. Ось ми хотіли подивитися, як дракони вивергають полум’я, й ось, будь ласка, він пихнув вогнем так, що згоріло плаття.

Я падаю на коліна, несила витримати те, що відбувається. Надя й Артур кидаються до мене.

— Це наш охоронець, — спокійно повторюю я, дивлячись на Авенділа.

— Ну так. Найманець із клану Червоних драконів стає охоронцем у звичайному ательє, — каже Авенділ, ховаючи за собою Віру. — Може, я й помиляюся, але мені здалося, що він прийшов убити вас. Усе ж конкуренція.

Я беру з рук Наді плаття. Врятувати його не вдасться. Дивлюся на залишену обвуглену тканину.

— Ідіть, — шепочу я. — Просто йдіть. Ніхто нас вбивати не збирався.

Авенділ обертається до Віри, але та хитає головою.

— Іди, — повторює вона слідом за мною неживим голосом.