Глава 14

— Що? Звідки ти її приніс? — у мене око починає сіпатися, коли я чую відповідь Артура. — Але ж вони наші конкуренти!

— Ну так і що? Вважайте, що ваші конкуренти вам допомогли.

— Але тканина не Стоунхіллівська, — я дивлюся на білосніжні рулони, які він затягує в ательє.

— Ой, та яка різниця? Вам же тільки плаття треба здати. До того ж у вас мінус один конкурент.

— Ви й там побилися?

— Ні, що ви. Це тільки цуценята королеви б’ються, а я з вашими конкурентами просто поговорив. Вони прийняли зважене рішення, що краще не вплутуватися в цю гонитву.

— І що тепер буде? — питаю я.

Ні, ну ми й самі впоралися б із драконами, але тут він вліз чомусь. Тим паче тільки недавно відсидівши. Ось як відчувала, що не можна зв’язуватися з ним. У-у-у, як мені взагалі таке на думку спало?! Нехай горить синім полум’ям той день.

— Тією будівлею, де знаходиться ательє, володіє мій колишній наймач, — пояснює Артур. — Я не раз рятував йому життя.

Ми сидимо в моєму кабінеті в ательє. Дівчата вчаться працювати з ляльками. І я можу уявити, наскільки їм важко знову починати робити роботу, результат якої вони вже бачили. Але Віра обіцяє, що впорається. Тільки тепер я пропоную все перенести в мій кабінет. Але дівчатка проти. Вони відгороджують у головному залі собі окреме місце й там починають працювати. А ще й замовлення. Сподіваюся, що з цими новими швейними ляльками робота піде швидше. Самі ж швейні ляльки є тулубами з руками й тонкими пальцями, на кінцях яких розташовані голки. Вони залізні й вельми важкі. Ляльок тут взагалі роблять схожими на людей.

Ось тільки хто їх нам замовив?

Артур мрійливо замислюється, ніби згадує давні часи. Гаразд, найманець зі зв’язками — це теж непогано. Але тоді чому його клієнти від в’язниці не врятували?

— Так, продовжуй. Мені потрібно зрозуміти: у нас усе зовсім погано або терпимо? — я схрещую руки на грудях.

— У нас усе чудово, — говорить Артур. — Слухайте, ви ж мені допомогли. Я ж повинен був відплатити! Тим паче, що, нехай і побічно, але я винен у тому, що сукня згоріла.

Я дивлюся на нього скептично.

— Краще б я тебе не забирала з в’язниці.

Артур підходить ближче.

— Тоді чому забрали? — схиляється до мене.

— Так, — я витягую руку. — Не треба мені тут такого. В мене є чоловік.

— І де ж він? — примружується Артур.

У його очах відбивається моє старече обличчя. Так, учора сироватку я залишила вдома. Аж можна видихнути спокійно. Я вже думала, що загубила.

— Я ж чудово розумію, що ви ховаєтеся за цією маскою старої людини.

— Боюся, що ми не настільки знайомі, щоби я тобі все розповідала. Можу подякувати за тканину, — квапливо відповідаю я. — І якщо ти говориш, що мій конкурент зійшов із дистанції…

Я дивлюся на перо, що лежить на столі.

— Ще ні, але зійде, — каже Артур. — Сьогодні я тільки тканину забрав.

— А, так це ще не вирішено! — я відкидаюся на спинку стільця. — І сенс тоді таке заявляти!

— Ось дивіться, мене вже бачили поруч із вами. Якщо я почну погрожувати вашим конкурентам, то все — тут і у вас почнуться проблеми, — пояснює він. — Тому я поки дію через свої зв’язки.

Я постукую пальцями по столу й хитаю головою.

— Куди ти рвешся тоді? Якщо чоловік є, — продовжує Артур. — І цей конкурс сукні. Невже в королівському замку хочеш працювати?

— Я ж сказала, що ця тема виходить за рамки того, що я можу обговорювати з незнайомцями.

— Мені потрібно розуміти, що відбувається. Хоча б трохи.

— Я зі Стоунхілла, і я приїхала сюди за своїм чоловіком. У мене виникли проблеми, і я вирішила поки взяти участь у конкурсі.

— Але ти ж людина.

Я киваю.

— Але не маг. І все ж є щось дивне в тобі. У вас усіх.

— Нічого дивного, — усміхаюся я. — Ми звичайнісінькі дівчата.

— Тоді чому ви використовуєте заборонені заклинання? — він знову близько схиляється до мене.

Його очі спалахують яскравими вогниками.

— З чого ти це взяв? — питаю я.

— В одній з моїх мандрівок мені доводилося діставати різні артефакти. У тому числі настільки давні, що навіть дату виготовлення до ладу не можна встановити. Одного разу я знайшов книгу з забороненими заклинаннями. Не буду пояснювати, що це за книга, але я так розумію, що ви знаєте про неї.

Я усміхаюся. Що ж. Що він взагалі верзе?

— Можна сказати, що я про неї чула, — сумно зітхаю я. — Але до чого ти ведеш? Ти мене звинувачуєш у чомусь?

— Від вас трьох виходить щось, що розбурхує драконів, — пояснює він. — А вчора я практично з ніг падав після бійки з тим братиком, хоча билися ми недовго.

— Ну, час пізній був, — тисну плечима я. — Це нормально — втомлюватися під кінець робочого дня.

Артур хитає головою.

— Я вам тільки можу порадити припинити використовувати заборонену магію. Якщо про це дізнаються у Волавії, то вам буде непереливки.

Мовчання повисає між нами.

— Що може змусити дракона втратити пам’ять? — нарешті наважуюсь запитати я й дивлюся на Артура. — Або підмінити пам’ять або спогади? Це теж заборонена магія?

Він хмуриться, не зводячи з мене погляду.

— Це складна магія, але нікому не потрібна. Дракону всього лише потрібно обернутися, щоби зняти закляття.

— А якщо дракон не може обернутися?

— Так таких не буває, — усміхається він, але миттю хмурніє. — Ні, бувають. У мене сестра так і не змогла обернутися, коли настав час. На жаль, живе одна. Кому ви хочете повернути пам’ять? Він же знаходиться в замку?

Я знову мовчу.

— Невже якийсь підданий королеви запаморочив вам мізки, і ви хочете переписати його спогади?

— Повернути, — кажу я. — Ось і питаю, що це за заклинання і як його зняти, якщо дракон не може обернутися.

Артур замислюється, а я розумію, що роблю помилку. Але з іншого боку, він навряд чи здасть нас. Ох, не знаю. Знаю, що нікому не можна довіряти, але зараз усі засоби годяться.