Розділ 2

День розпочався найзвичайнісіньким чином. Я потягнулася та почала розглядати ранковий Київ, який давно прокинувся, а може, взагалі, не засинав? Поніжившись у теплому ліжку, я подалася до кухні, аби випити ранкового чаю. За столом на мене радісно поглядала тітка Марія.

— Яка ж ти вже доросла! — тітоньку захопила хвиля ностальгії. — Я тебе ще такою маленькою бачила, а тепер ти гарна і статна дівчина... Роки ідуть.

Слухаючи монолог пані Марії, я відповіла:

— Так, час іде, тому варто використовувати його з користю. А тепер, коли я виросла, Ви маєте можливість бачити мене частіше.

Жінка підійшла та міцно обійняла мене, побажавши гарного дня. Взагалі, це сестра моєї мами, проте вона переїхала до Києва з чоловіком, з яким зараз не живе через розрив шлюбу. Більшість часу їй самотньо, і я рада, що зможу її якось потішити. Ситуація, у якій вона знаходиться зараз, є невтішною, тож варто докласти зусиль, аби тітонька почувалася щасливою.

Дорога до університету промайнула непомітно. Не розумію, як я так швидко дісталася сьогодні? Можливо, просто пощастило. Я заходжу у приміщення закладу та чую гул різних голосів. Всі студенти про щось балакали та гомоніли, а я вирішила знайти свою аудиторію, аби не спізнитися на першу пару. Недарма ж я вешталася коридорами вчора?

Я біжу по сходах, нервово поглядаючи на екран телефону. А от і аудиторія. Відчиняючи двері, я не помітила, що зіткнулась з кимось. Піднявши очі, я побачила перед собою Макара, який посміхався так, що мене ледь не знудило.

— Лія, слухай, чого ти мене переслідуєш? Невже ти так до мене звикла? — хлопець вязв мене за руку. — Може, сядемо разом?

Я хотіла вирватися, проте його рука міцно вп'ялася у моє зап'ястя. Проходячи повз інших студентів, хтось раптово вихопив мене з полону Макара.

— Руки забери! Ти що собі дозволяєш? — здавалося, дівчина не на жарт розізлилася.

— Це моя кохана, тому відчепися, га? — хлопець вже хотів знову торкнутися мене, проте втрутилася я.

— Що? Я не твоя дівчина, Макар! Ти з глузду з'їхав?

Хлопець обернувся, не сказавши ні слова. На його обличчі утворився такий мікс емоцій, і було неможливо зрозуміти що саме він відчуває.

— Слухай, дякую тобі, — я вирішила подякувати своїй рятівниці. — А як тебе звати?

— На здоров'я, я — Руслана, — дівчина привітно посміхнулася та подала мені руку, аби потиснути. — А ти?

— Я — Лія, — відпустивши долоню, я вирішила роздивитися її.

Чорне, наче смола, волосся хвилями спадало на плечі, не дуже яскравий макіяж світлих відтінків лиш доповнював її гарне личко, одяг підібраний зі смаком.

— До речі, ти звідки? — раптово спитала Руслана.

— Я не місцева, зі Львова, — відповіла я.

— Ого, круто, — дівчина хотіла додати ще щось, проте до нас зайшов викладач.

Чоловік був одягнений у солідний, але водночас сучасний, костюм та з акуратною зачіскою. Риси обличчя були чіткими, а погляд випромінював впевненість. Його образ одразу привертав до себе увагу. 

— Доброго дня, студенти, я — Алекс, ваш викладач з історії, — група теж привіталася до нього.

Мене трохи здивувало те, що він не назвав свого по-батькові, проте це вже його справа. Та і при літах викладач не був, тому не дивно, що йому не потрібна ця формальність. Лекція була дуже цікавою, що я ні на мить не занудьгувала. Мені було важливо почути все, що сказав Алекс, адже це несло цінну інформацію. Він говорив точно та лаконічно, не відходячи від теми. 

Пара промайнула дуже швидко. Деколи я ловила на собі погляди Макара, проте не звертала на них уваги. Що йому від мене потрібно? Невже не вистає моїх істерик, можливо, наших сварок? Та ні, це дурниця. Я вже давно переросла це. Попри характер, природа вродою Макара не обділила. Світле волосся, високий зріст, міцна статура, гарні риси обличчя. Якби не знала його, то, можливо, прониклася би симпатією, проте не варто судити книгу лише по обкладинці. Адже характер у нього ще те болотце, тобто паскудний.

Враження від першого дня в університеті були хорошими, адже я дізналася стільки нового і познайомилася з хорошою людиною. Просидівши ще на кількох парах, я з Русланою вирішили піти в кафе, щоб дізнатися більше одна про одну та відсвяткувати початок нашої дружби.

— Так смачно, — молочний коктейль недовго залишався у стакані, і я випила його з великим задоволенням. — То ти місцева, так? 

— Так, я тутешня, але великою кількістю знайомих похвалитися не можу, — у очах Руслани виднілися зачатки розпачу.

— Ну, тепер вважай, що у тебе є я, — сказала я, аби підтримати її. Дивно, що у такої товариської та комунікабельної людини немає друзів. ВІд дівчини так і віяло енергією та життєрадісністю. Руслана одразу збадьорилася та ледь не підскочила зі стільця, промовивши:

— Ти, напевне, хочеш погуляти містом, а я тебе у кафе затягнула! Усе, ми йдемо на екскурсію!

Я не встигла нічого відповісти, як подруга без вагання схопила мене за руку та вивела з приміщення, прямуючи до найближчої зупинки. Цього разу мені пощастило опинитися у великому тролейбусі без тисняви та гучного шансону у салоні, тож у "собачій будці" я не їхала, а водій і не збирався нікого підрізати на дорозі*. Час від часу за вікнами мінялися вулиці, поки Руслана не виштовхала мене з транспорту, сказавши, щоб я довго не затримувалася.

Ось ми на Хрещатику. Я захоплено розглядала будинки та все навколо. Живучи у Львові, я не звикла до широких вулиць та великих площ, адже зазвичай у моєму місті все вузеньке. Центр можна пройти за маленький відрізок часу, перебігаючи з одної вулиці на іншу, тому я була здивованою такою масштабністю лиш одного Хрещатику.

Ми багато фотографувалися та сміялися. Зайшли до Михайлівського Золотоверхого, потім пішли на Інститутську, аби вшанувати пам'ять тих, хто шість років тому боровся за нашу гідність та за щасливе майбутнє. Ще хотіли піти до Софії, проте не встигли. Недовго сумуючи з цього приводу, ми вирішили, що ще трохи погуляємо, а потім підемо додому, бо все ж варто підготуватися до пар, які очікували на нас вже завтра.