Поза часом

Розділ 8

Лія

Ніч видалася важкою. Я довго не могла поринути у сон. Вертілася у ліжку, наче в'юн на сковорідці, тому ранок почався з втоми та болю у спині. З відображення в дзеркалі на мене дивилася дівчина з похмурим обличчям і слідами від висохлих сліз. Мені снилося щось погане. Це я точно пам'ятаю. Десь всередині мене мучило сумління. Я досі сердилася на себе через вчорашній випадок.

Випивши чаю, я вирішила, що варто вибачитися перед Макаром. Дивно, що я добровільно проситиму пробачення у цього бовдура. Але ніхто мене за язика не тягнув, аби сказати дурницю, а за власні слова потрібно відповідати.

Побувавши у всіх можливих заторах, я ледве добралася до університету. Похмура, наче грозова хмара, я увійшла в авдиторію, де мене вже чекала Руся. У неї напрочуд хороший настрій, тож я вирішила спитати, що стало причиною її радості.

— Привітик, ти ледь не сяєш! — привіталася я, сідаючи за парту.

— Ой, ну і скажеш таке, — промовила подруга, зачеровонівшись.

— Ану, хутко розповідай що трапилося! — ледве не наказовим тоном відповіла я, на що отримала осудливий погляд Руслани.

— Усьому свій час, Ліє, не поспішай, — загадково сказала Руся.

— Гаразд-гаразд, пограйся у Оксану Марченко* ще трохи, — начебто ображено промовила я. — Але довго інтриги не тримай, бо я інтерес швидко втрачаю.

Подруга розсміялася та почала розглядати щось у вікні. Я теж вирішила поглянути, проте нічого цікавого не побачивши, почала перечитувати конспект. Знайомий звук дзвінка сповіщав про початок пари. У приміщення, ледве не збивши Макара, який знову прийшов останнім, увірвався Алекс — викладач з історії України.

— Доброго дня, студенти, — промовив він, захекуючись та розкладаючи свої речі на стіл. — Надіюся, що ви готові, бо у кінці заняття я розповім про деякі новини.

У авдиторії почулися перешіптування, адже кожен робив свої припущення щодо оголошення викладача.

— Припинити балаган! — крикнув Алекс, а його волосся стало дибки. — Для цього у вас є перерва між парами.

Напевне, не з тієї ноги встав, якщо у нього такий поганий настрій. Але це не завадило йому просто та докладно пояснити нову тему.

Я ледве дочекалася кінця заняття, бо мені було страшенно цікаво, що має розповісти нам Алекс. Знаючи про нього достатньо, можу сказати: він дуже непередбачуваний. Ніколи не знаєш що від нього можна очікувати. От і цього разу він зумів усіх заінтригувати. 

Раптом відчинилися двері, котрі відгукнулися голосним скреготом. У приміщенні запанувала тиша, у якій лунали тільки чиїсь повільні, але важкі кроки. Усі, затамувавши подих, обернулися та побачили "улюбленого" викладача. Напругу розвіяв голос Алекса:

— Студенти, у мене з Всеволодом Олександровичем для вас гарні новини!

Як-як його звати? І тут я замислилася над тим, що він і досі не сказав нам свого імені. Дивно, невже я одразу не помітила цього? Весь час думаючи, що забула, як звати викладача, виявляється, що я взагалі його не знала. Добре, що хоч зараз "познайомилася". Цікаво, це випадковість чи викладач спеціально не представився? Чи просто старість?

Я не встигла поміркувати над цим, бо Алекс знову почав говорити.

— Порадившись з колегою, ми вирішили зробити вас усім сюрприз. Як ви знаєте, перші розкопки у першокурсників відбуваються у кінці навчального року, проте цьогоріч все буде трохи інакше, — промовив він, надаючи слово Всеволоду Олександровичу.

— Студенти, ви, звісно ж, пам'ятаєте за роботу на тему "Галицько-Волинське князівство", яку я вам дав написати. До закінчення терміну здачі залишився один тиждень. Так як це завдання є для вас першим, я з Олександром (Алексом) вирішили придумати винагороду за найкраще виконану роботу. І це — поїздка на розкопки до відомої української пам'ятки — Хотинської фортеці! Поїхати зможе лише 15 людей, тому раджу гарно постаратися, — сказав чоловік, а у всіх, здавалося, щелепи повідпадали. В приміщенні залунали радісні вигуки. Між присутніми з'явилася невидима конкуренція.

— Тихіше, будь ласка, — вирішив заспокоїти натовп щасливих студентів Всеволод Олександрович, проте йому це не вдалося, бо пролунав дзвінок. Після чого одногрупники ледь не вибігали з авдиторії, штовхаючись.

Серед цього галасу я зуміла знайти Макара, який про щось гомонів зі своїми друзями. Підійшовши до них, я промовила:

— Макар, можна тебе на хвилинку?

— Що тобі потрібно? — зневажливо запитав хлопець, поправляючи чуприну.

— У нас спільна робота, не забув? — я вирішила знову нагадати йому про це.

— Гаразд, — зітхнувши, Макар попрощався з хлопцями та пішов зі мною.

Обернувшись, я помітила підбадьорливий погляд Дмитра. Чому я не побачила його, коли стояла поруч? У відповідь я мило посміхнулася, потроху віддаляючись.

У одному з коридорів я спинила Макара, кажучи:

— Слухай, я вчора стільки всього наговорила... Ти пробач мені, гаразд?

На його обличчі виднілося здивування. Він справді не очікував такого від мене.

— Невже переді мною вибачається сама Лія?! — єхидно промовив він, а у його очах стрибали вогники. Цим вчинком я точно вдовльнила його егоїстичну натуру.

— Давай без сарказму, гаразд? — запитала я, на мить замовкнувши. — Бо це мій прийом!

Ми обидвоє засміялися. Раптом Макар подивився мені у вічі. У його погляді відчувалася ніжність, від чого по моєму тілу пробігли мурахи. Через секунду хлопець сказав:

— Ми мусимо написати цю роботу, аби нас взяли, чи не так?

Я погодилася, кивнувши. Після чого ми "дали" одне одному п'ять та подалися до кафе, де на нас очікувало купа роботи. Та це нікого не лякало, адже ми марили ідеєю того, щоби поїхати на розкопки. Невже нас так згуртувало це завдання? Чи ми просто подорослішали?

Минуло кілька днів

Цей день настав! Я з Макаром закінчили роботу та вже здали її Всеволоду Олександровичу. Надіюсь, у нас все вийшло. А ось і викладач йде. Насупившись, він вмостився у кріслі та суворо промовив:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше